Армія без держави

 Але найважче йшли переговори з бандерівським проводом ОУН, яким командував Микола Лебедь. У лютому 1943 року в штаб до Боровця приїхав представник проводу Бандери Олександр Бусел. Бандерівці вирішили сформувати великі партизанські сили, поклавши початок регулярній українській армії, котра, як вважалося, знадобиться після закінчення радянсько-німецької війни. Розпочалися виснажливі  переговори між УПА Бульби та ОУН Бандери про співпрацю та об’єднання.
– Колізія між бандерівцями та бульбівцями сталася через неузгодження питання політичного центру керування УПА, – розповідає Алла Куц. – Бандерівці наполягали, що керівництво повинна здійснювати ОУН, а Бульба-Боровець – що Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі. Ця ситуація стала фатальною для національно-визвольної боротьби в роки Другої світової війни. Українці вбивали українців. Загинуло багато бульбівців, дружина Тараса Бульби-Боровця Анна Опоченська.
Коли переговори були перервані, то, за спогадами Боровця, Микола Лебедь видав наказ 15 березня 1943 року перейменувати всі свої партійні боївки “Військові відділи ОУН”  на “Українську повстанську армію”.
“Таким чином у березні 1943 року “революційним порядком” зробилося дві “УПА”, точно так, як це вже було у 1940 році, коли на арені з’явилося “революційним порядком” дві ОУН. Командиром нової армії був призначений член верховного проводу партії Роман Шухевич, який почав підписувати всі акти псевдонімом – Тарас Чупринка, – пише у своїй книзі Бульба-Боровець. – Щоб відмежувати українські демократичні збройні сили від масових злочинів, що їх почали чинити під маркою УПА, головна команда УПА 20 липня 1943 року винесла постанову перейменуватися і далі виступати під назвою “Українська Народня Революційна Армія” та негайно перейти в глибоке підпілля”.
Отаман Бульба-Боровець прекрасно розумів, що розрізненими силами українського руху опору проти Німеччини та Радянського Союзу перемогу не здобудеш і докладав зусиль, щоб обійти криваву бійню. Тому в кінці листопада 1943 року разом зі своїм ад’ютантом Олегом Штуль-Ждановичем поїхали на переговори в Берлін. Це був відчайдушний крок. Їм було дано слово німецького офіцера, що з ними нічого не трапиться, але вже першого грудня вони опинилися в німецькому концтаборі Саксегаузен. Тут уже сиділи Степан Бандера, Ярослав Стецько та інші члени проводу ОУН Бандери, а в березні 1944 року сюди привезли ще одного провідника ОУН Андрія Мельника. Майже рік Боровець провів у таборі, щодня чекаючи смерті. Від відчаю рятував його, як пише автор спогадів, “шибеничний гумор”: там, де потрібно плакати, він сміявся. На таке спроможні тільки сильні духом люди.

Після війни Тарас Дмитрович продовжував боротися за незалежність України. Його друга дружина Олена Кушнір була доктором філософії, підтримувала зв’язки з видатними діячами національно-визвольного руху. Була подругою Наталії Павлушкової – голови Спілки Визволення України, а Бульба-Боровець став головою управи СВУ за кордоном.
З 1945 до 1956 року він жив у Німеччині. Був організатором і співробітником різноманітних видань Української національної гвардії “Меч і воля”, “Військова справа”, “Бюлетень головної команди УНГ”.
Дуже цікава історія віднайдення архіву Бульби-Боровця. Слухаючи розповідь Алли Володимирівни, я ще раз переконався, що в житті нічого не буває випадкового і хто шукає, той завжди знаходить.
– Архів німецького періоду Боровця мені надіслав уже покійний український письменник-емігрант Юрій Семенко, – згадує пані Алла. – Він після війни проживав у Мюнхені і був тісно пов’язаний з отаманом УПА. Добре знав його дружину Олену Кушнір. Коли вона помирала від туберкульозу, то всі документи передала своїй подрузі Наталії Павлушковій. А та перед смертю у 1997 році передала архів Юрію Семенку. Далі ж історія просто неймовірна: жителька Березного, моя сусідка Валентина Тихонова поїхала на роботу в Німеччину і потрапила саме до Юрія Семенка. Він уже був досить поважного віку, жили вдвох з дружиною. Якось Валентина прибирала в їхньому підвалі і натрапила на якусь скриню з паперами. Коли переглянула деякі документи, то зрозуміла, що вони належать Бульбі-Боровцю. Жінка повернулася в Україну і розповіла мені про свою знахідку. Я написала лист Юрію Семенку, згодом він мені зателефонував. Спочатку письменник недовірливо поставився до моєї пропозиції надіслати архів в Україну, але все-таки вдалося його переконати.
І в Березне на адресу Алли Куц надійшло три великі папки архіву самого Боровця і одна – архіву його дружини Олени Кушнір, яка потребує окремого вивчення, тому що всі папери німецькою мовою.
– При ознайомленні з усіма документами цього архіву можна зробити висновок про надзвичайний розум та організаторські  здібності Бульби-Боровця, – розповідає моя співрозмовниця. – Він був далекоглядним політичним мислителем, а найголовніше, незламним українським патріотом.
Його племінниця Марія Лантух, яка мешкає в Канаді, розповідала, що частина архіву зберігається у Варшаві, адже напередодні війни він кілька років жив у Польщі.
Після детального вивчення всі документи поліського генерала Алла Володимирівна передала у Рівненський обласний державний архів.
У 1956 році Бульба-Боровець переїхав на проживання у Сполучені Штати Америки. Тут він організував і очолив “Союз ветеранів українського резистану”. У США він написав фундаментальну книгу “Армія без держави” про створення і діяльність УПА “Поліська січ”.
Ще одна цікава деталь – до кінця свого життя Бульба-Боровець не змінив власного громадянства, так і помер громадянином Української Народної Республіки.
Він похований з усіма почестями в пантеоні Бавнд-Брук під Нью-Йорком. На пам’ятникові викарбувані слова: “Основоположнику і засновнику УПА”. Українська діаспора гідно оцінила його життєвий подвиг і місце в історії України.
– Земляки гідно пошанували вклад Тараса Бульби-Боровця в український рух опору, – розповідає Алла Куц. – Рівно рік тому, 15 травня, в річницю смерті відкрили пам’ятник головнокомандувачу УПА в містечку Березне Рівненської області. На ці урочистості на моє запрошення приїжджала з Канади зв’язкова УПА, племінниця Бульби-Боровця Марія Лантух. Вона повернулася в Канаду зі сподіванням, що нова українська влада визнає на державному рівні засновником УПА Тараса Бульбу-Боровця. Я не хочу применшити роль ОУН Бандери чи ОУН Мельника в роки Другої світової війни, які вели народ на боротьбу за національне визволення. Всі бійці, які воювали тоді, повинні бути гідно пошановані, незалежно від партійного членства. Просто потрібно розрізняти три політичні сили: УПА Бульби-Боровця, УПА Бандери, УПА Мельника, які мали одну мету, але різними шляхами йшли до цього – до звільнення України від загарбників.