Найсильніший українець XX століття

Продовження. Початок у №8-11

Іван ФІРЦАК–КРОТОН з сім’єю

Іван ФІРЦАК–КРОТОН з сім’єю

Хто б з дітей де не був, а паску їв з батьком

Своєю надзвичайною силою Іван Фірцак не лише дивував світ, а й заробляв для себе і сім’ї. А вона у нього була чимала: дружина і дев’ятеро дітей. Цей чоловік звик жити по-європейськи, тим паче, що мав можливість ні в чому собі не відмовляти – чи не в кожній країні у нього були власні рахунки. Мав немало й золота, цінних речей, нажитих за багато років. У нього, єдиного в Білках, на той час був телефон, автомобіль. Як розповідає його внук Іван, дід не любив працювати фізично, хоча, коли була потрібна його сила, завжди допомагав. Він любив покурити сигару, поговорити, пожартувати.
– Дід був приколістом, – розказує наймолодший Іван Фірцак. – Одного разу замовив оркестр і сказав, коли йшов до туалету, щоб він грав. А в селі знали, якщо дзвін б’є чи оркестр грає, значить, щось трапилося, треба збиратися у центрі. Люди одягнулися й поспішили на “сходку”. Всі запитують, що сталося, і тут чують: “Кротон в туалет ходив”.
Коли мені було років 9-10, дід часто садовив біля себе й розповідав про своє життя. Пригадую, як розказував про кориду, на яку він в Іспанії потрапив. Народ аж реве, чекаючи, як Кротон бика заб’є. А дід не був готовий до того, щоб тварину, як свиню, вбити і, як сказав, “обісратися” теж не хотів. Він тоді бикові шию скрутив. Лікар, який завжди їздив з ним на турніри, крикнув, щоб вухо відрізав і “королеві” цього турніру відніс. Дід так і зробив, публіка уся була у захваті. Шкода, що тоді не дуже хотів слухати діда – малий, бігати хотілося.
Але традиції, характер, вдачу свого діда молодший Іван Фірцак пам’ятає добре.
– Дисципліна для нього – було головне. Дід був дуже набожним і знав одне вітання: “Слава Ісусу Христу”. Якщо хтось казав “добрий день”, то ображався і міг з тією людиною не говорити. Пасха – найбільше свято у нашій родині. Святили паску завжди, при комуністах – підпільно. Коли у нього була машина, яку подарував Форд, він першим в селі до хати приїжджав із церкви після освячення. І де б хто з його дітей не був, а паску мав їсти з батьком. Він сидів за столом, діти до нього підходили й поздоровляли зі святом, вручали подаруночки. Мій батько Іван, найстарший син, першим вітав. “А де Соня?” – запитував він у дітей, якщо не бачив її. Соня жила в Самарканді, син Мілан – в Одесі. Вона два дні добиралася при совєтах додому, годину в хаті посидить – і назад, бо на роботу мала встигнути. Якби не приїхала? Не знаю, що то було б. Те виховання позначилося й на нас – сім’я на першому місці. Усе треба зробити, щоб родині було добре. Навіть коли діти мали свої сім’ї, та діда боялися, якщо викликав “на килим”. Він ніколи нікого не бив, а психологічно давив. Завжди говорив, про те, що треба мати силу волі, що таке честь. А ще, як учить Біблія, привчав до терплячості. Якось на грудях запалив собі волосся й каже мені: “Дивися, все можна витримати і перетерпіти. Випробування, терпіння, сила волі робить із нас людей”.
До нас в неділю після обіду завжди приходив священик, розповідав про Ісуса Христа. Молитву читати дід завжди заставляв і казав: “Батько получить, що тебе не учить”. “Отче наш” за старим стилем він теж мене навчив. А ще пам’ятаю, що дід завжди пив чай з ромашки. І їсти він теж любив. Дві гуски зафаршировані з’їдав за один раз або лоток яєць, три літри сметани чи двадцять пляшок пива за один раз випивав. Його прогодувати було непросто.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА

Далі буде

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>