Вижила у Кортеліській трагедії

Німці спалили село і закатували 2875 його жителів

Ольга ДОРДЮК – одна з небагатьох, хто вижив у Кортеліській трагедії

Ольга ДОРДЮК – одна з небагатьох, хто вижив у Кортеліській трагедії

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

23 вересня минув 71 рік з часу, як фашисти спалили Кортеліси Ратнівського району і навколишні хутори, знищили, розстріляли, закатували, живцем закопали 2875 їхніх жителів, з яких 1620 дітей. Хоча, кажуть, це не повний список закатованих. Ользі Дордюк судилося вижити. Вона бачила страту села, страшну смерть родини, мліла від жаху, коли гачками витягували з води закостенілі трупи кортелісців… Їх клали рядочком і похоронили по-людськи – на цьому місці тепер височить пам’ятник жертвам війни.

– Мені п’ятнадцять років було, як німці займали Кортеліси, – розповідає баба Ольга. – У той день я корів пасла. І нас, пастухів, зайняли. Вже доходили до нашого подвір’я, як побачила, що один поліцай до хати йде. Я попросилася відійти по нужді, і тоді почула, що діялося там. Моя мама хотіла йти сама на схід села, а поліцай каже: «У тебе що, сім’ї немає? Ідіть усі!» І сам вийшов. Ми стали проситися, щоби відпустили нас, бо ж худоба піде по городах. Відпустив, ще й рукою махнув. Так ми й зосталися. Коли загнала корів на обід, хотіла й собі піти на схід селян. Аж бачу, дядько один з вільшинки виходить. Він каже: «Хіба то схід, поб’ють усіх».

Коли страчували село, навіть пострілів не було чути. Тільки машини гули: видно, спеціально мотори завели. З Ягідкова тоді всіх стратили, а на Запоків’ї трохи людей залишилось. У моєї хрещеної дванадцять душ було, і нікого не осталось, у мене п’ять душ загинуло: три сестри, брат і мама. На День Чесного Хреста ми сиділи у лісі, і якийсь дядько сказав, що немає вже села – спалили. Вже потім я дізналася, що священика у Ратне забрали. Добре, що він усі церковні документи із собою взяв, так і моє свідоцтво про народження збереглося.

Перший раз ми вийшли з лісу десь 12 жовтня. Ойо-йой, скільки там крові було! Особливо біля тої могили, що біля церкви. Аж ноги грузли. А там, де пам’ятник стоїть, був великий водопій – худобу люди поїли, то Кухта Степан, взувши рибальські чоботи, звідти витягував тіла «гусаком»: за штани, за фартухи зачіпляв, крайкою обперізували ноги та руки. Викопали велику яму, звезли дошки, перестеляли, клали ті трупи, накривали і хоронили. До п’ятдесяти душ було у тій воді. На тому місці поставили хрест, а вже пізніше – пам’ятник. А цю могилу, що біля церкви, мій батько і дядько вирішили трохи відкопати, аби дізнатися, хто там лежить. У ній я маму хрещену бачила, по одягу впізнала, по довгій косі. Я її хусткою накрила. Плакала тоді, аж вичитала. А вночі приснився сон – вона мені подякувала за те, що очі накрила, й наказала, щоб не плакала більше за нею, а за матір’ю своєю плакала.

Батько, коли йшов у ліс, вкинув у мішок якусь їжу. А дядько насварив і сказав, аби запрягав коня і брав усе, що можна, бо в лісі довго доведеться валятися. Батько вернувся до хати і багато чого взяв. Хліб, напечений ще мамою, забрав увесь. З’їли усе, а потім стали виходити з лісу. Важко було. Німці ж ще ходили по лісі, вишукували людей. Одного разу ми почули, що гуло щось, і повтікали від вогню, біля якого грілися. Те місце з літака розстріляли. Після того великий вогонь розкладати уже боялися: клали його прямо під гіллям ялини, невеличкий, щоб не було видно. Одного разу лісник сказав, що є наші свині. Пригнали їх. Ох, і розумні свині! Ми спали, і вони біля нас. А скотину, яка зосталася, у болоті тримали. Ходили картоплю копати. Тож з голоду не повмирали. Дві зими у лісі жили. Ялини за домівки нам були.

А коли німців нагнали, то хто хатину, хто якусь будочку збудував на згарищах своїх. А вже на третю зиму я вийшла у Запоків’я заміж. Коли ми їхали у Ратне до Божого храму вінчатися, партизани у Гірниках були, а у Проході бульбаші. Тож ми мусили вернутися, аби не загинути. А повінчалися уже на Трійцю тут, під дубами, бо церкви не було.

– Чи знаєте, за що так страшно покарали село? – спитала бабусю.

– За партизанщину. До нас прибилися солдати та офіцери Червоної армії, серед яких чимало захисників Брестської фортеці було, і створили вони з часом загін. І наші люди приєднувалися до них. Окупанти безсилі були знищити партизанів, бо вони добре знали ліси і мали підтримку у місцевих. То німці задумали жорстоко розправитися з мирними людьми, аби їх залякати. Спершу вони побили сім’ї, чиї сини в партизанах були. Але тоді хат не палили. Сказали людям покаятися, інакше спалять село. Та якогось головного поліцая забили, і тоді уже стали нищити і Кортеліси, і хутори. Після того, як стратили людей, село одразу не палили, а лише тоді, коли повивозили з наших хат, хлівів, клунь усе майно та худобу. Попалили одного дня і Годинь, і Бірки, і Кортеліси.

– Як після війни склалося Ваше життя? – поцікавилася в Ольги Денисівни.

– Шестеро дітей у мене було. Четверо Богу віддала – повмирали від тифу, двоє мені зосталися. Богу дякувати, вивчені вони у мене. Один син лікар, інший – слідчий, тепер уже на пенсії. Трьох внуків маю, шістьох правнуків. У Бресті та на Житомирщині живуть. А я ні писати, ні читати не вмію. Навіть розписатися не можу. Але гроші порахую. Я всі весільні пісні знаю, петрівські, обжинкові, зажинкові, ягідні, різдвяні та пасхальні, усі колишні.Ще з війни одяг шила усім. Навіть весільні плаття дівчатам. Тепер жити добре. Ні страху, ні голоду, ні холоду. Щороку у День Перемоги, у день знищення села йду до Пам’ятника жертв фашизму, вклоняюся мамі, братові, сестрам, односельчанам. Не дай, Боже, такої біди зазнати ні дітям, ні внукам – нікому і ніколи…

Валентина ПИЛИПЧУК,

Волинська область

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>