«Невідомі солдати» роти «Світязь» повернулися на волинь у цинкових трунахОлександр Сивий

«Невідомі солдати» роти «Світязь» повернулися на волинь у цинкових трунах

Актуально

В суботу у Луцьку прощалися з п'ятьма бійцями роти міліції спеціального призначення «Світязь» Олександром Сивим, Сергієм Помінкевичем, Віктором Шолухою, Олександром Сацюком та Максимом Ляшуком. Лише останній був колишнім міліціонером. Усі інші раніше не мали жодного відношення до правоохоронних органів. Але усі разом добровольцями стали на захист України і полягли в один день - 29 серпня, коли російські військові підступно розстріляли обіцяний «зелений коридор». Кілька місяців від моменту трагедії бійці значилися у списках зниклих безвісти, хоча ще 1 вересня усі вони були поховані як невідомі воїни у Запоріжжі. Єдине, що могли тепер живі зробити для мертвих, так це забрати їхні тіла з чужини і поховати у рідній землі. Тож після ексгумації тіла бійців «Світязя» у моторошних цинкових трунах, без шансу для близьких хоча б востаннє поглянути на рідну людину, привезли до Луцька. А «Вісник+К» вирішив зібрати спогади про полеглих героїв. У цьому нам допоміг заступник командира роти «Світязь» Ігор Дрючан, який і сам пройшов сім кіл пекла під Іловайськом.
Оберігав чужі життя, а себе не вберіг


Олександр Сивий був санінструктором роти «Світязь». Кілька років тому він закінчив Луцький медичний коледж за спеціальністю «Фельдшерська справа». Він розумів, що його знання можуть знадобитися на війні, тому й прийшов у спецпідрозділ. А ще тому, що був справжнім патріотом. Ще під час підготовки у волинському училищі міліції у Сокиричах хлопці почали називати його Док. Прізвисько закріпилося за Сашком і стало його позивним на лінії вогню. У нього було загострене почуття справедливості, не минув ще й юначий максималізм - Докові виповнилося всього 22 роки, наступний день народження він мав відзначити 1 січня.
Сашко надзвичайно прискіпливо ставився до своїх обов'язків. Він дуже переживав, аби у відповідальний момент його побратимів не підвело здоров'я. Тож серйозно переймався навіть нежитем. Також переживав за психологічний мікроклімат серед бійців. Завжди повторював: «Я так хочу, щоб між нами усе було добре».
Вже в Іловайську хлопцеві довелося пережити неймовірний розпач. Практично у нього на руках помер перший важко поранений боєць «Світязя» Володимир Іщук (його поховали ще 2 вересня). Док робив усе, що міг, але був безсилий. Іщука потрібно було евакуювати, але на той момент Іловайськ уже був фактично у подвійному оточенні.
Незважаючи на молодий вік, Олександр Сивий іноді робив такі вольові вчинки, які давали наснагу більш досвідченим у найскрутнішу хвилину. Один з таких епізодів пригадав Ігор Дрючан.
Частина бійців «Світязя» утримувала приміщення садочка. Сепаратисти, витіснивши вдосвіта міліціонерів із секретів за допомогою снайперського вогню, пішли на штурм будівлі. У вікно залетіла перша граната і розірвалася, а з двору почувся істеричний вигук: «Укропи-наркомани, здавайтеся!» Усі принишкли. Першим оговтався Ігор Дрючан і пустив дві автоматні черги у тому напрямку, звідки долинав голос. У цей момент він почув, як хтось за спиною голосно затягнув «Лента за лентою набої подавай...» Це був Док, слідом за ним слова підхопили й інші хлопці. Бойова повстанська пісня ніби надала сил бійцям, і цього разу вони відбили наскок бандитів.
Як загинув Док, достеменно не відомо. Востаннє його бачили живим 29 серпня на армійському БМП. Олександр не дуже любив розповідати про особисте, але казав хлопцям, що збирається одружитися, коли закінчиться війна - вдома його чекала дівчина.
Доброволець «Світязя» зі світязького краю


Сашко Сацюк буквально щойно закінчив строкову службу в армії і повернувся додому у село Куснище Любомльського району, коли на Україну напав ворог. Одразу почав шукати можливість, як стати на захист Батьківщини. Пошуки й привели його у «Світязь». Командирам підрозділу хлопець сподобався одразу. Хоча йому 4 червня виповнилося лише 20, проте на вигляд він був як бувалий вояка. Завжди акуратний, уважний, не дуже говіркий, але натомість дисциплінований і бойовий.
Як каже Ігор Дрючан, війна - це надзвичайно сильний каталізатор особистих якостей. Тут люди швидко відкривають свої гарні і не дуже сторони. Сашко Сацюк постав перед колегами як світла людина. З таких чесних романтиків, як він, мала б народитися нова українська міліція. Але вийти з котла Сашкові не судилося. Він знав, для чого ішов на війну, і віддав за Україну найдорожче - своє життя.
Патріот у серці і на ділі


Єдиним справжнім професіоналом серед загиблих був лейтенант міліції Максим Ляшук. Він свого часу служив у спеціальних підрозділах «Грифон» та «Сокіл». Служба для нього означала дуже багато, але у 2011 році доля послала йому випробування. 22-річний міліціонер, кар'єра якого тільки-но починалася, потрапив у жахливу автомобільну аварію. Сильний організм Максима переборов усі критичні моменти, та от з органів внутрішніх справ його «списали». Ляшук дуже переживав, але знайшов розраду у любові до дітей та повернувся на Млинівщину. Спершу пішов вчителем фізкультури у школу у рідному селі. Максим міг би стати гарним педагогом. Роботу з дітьми він поєднував із захопленням краєзнавством. Водив школярів у походи. Здібного молодого вчителя помітили. Максима запросили на роботу керівником гуртків Млинівського районного центру туристично-краєзнавчої творчості.
Та коли у столиці вибухнув Євромайдан, Максим покинув усе і вирушив туди. У нього було неспокійно на серці. Як колишній працівник міліцейського спецпідрозділу, він підсвідомо відчував свою провину за дії «Беркута». Після Майдану Ляшук одним з перших записався у роту «Світязь». Повернення в міліцію було його мрією. Благо, цього разу не так прискіпливо заглядали у медичну картку. Ляшук отримав посаду командира взводу. Свій досвід і знання він намагався максимально передати іншим добровольцям, які прийшли у «Світязь». А тут були й прості роботяги, вчителі, підприємці.
На передову Максим пішов, ще й аби завоювати мирне майбутнє для свого маленького синочка Матвія, якому всього рочок. З рідними Максим не розлучався і на передовій. У телефоні в нього були сімейні фотографії, які він щодня переглядав. На жаль, обійняти свою маленьку кровиночку більше не судилося. Матвійко був на похороні у тата. Він спокійно сидів на руках у дідуся, який не стримував сліз. Матвій знатиме свого батька-героя тільки з розповідей.
Пекло на своїй землі


37-річний Сергій Помінкевич прийшов до «Світязя» разом зі своїм кумом Віктором Кривцуном. За знання чеської мови отримав позивний Чех. Сергій був невибагливим до умов і надійним тилом для своїх колег по зброї.
- Останнє, що виразно пам'ятаю - це нічний обстріл школи в Іловайську, - пригадує Ігор Дрючан. - Не було світла, лише спалахи від «Градів» освітлювали темне приміщення. Навпроти мене сиділи Михайло Маляревський та Сергій. Час від часу різкі спалахи від ракет вихоплювали з темряви їхні обличчя. Тоді Маляревський сказав: «Таке відчуття, що ми в іншій реальності». На що Сергій відповів: «Я ніколи не подумав би, що колись за кілька днів потраплю у таке пекло. А головне, ніколи б не міг подумати, що це пекло буде на нашій землі». Ці слова назавжди вкарбувалися у моїй пам'яті.
У Сергія залишилася молода дружина та дві доньки - чотирирічна Юля та однорічна Марта.
Загинув на своє 40-річчя


Віктор Шолуха найстарший серед загиблих. У мирному житті він був водієм від Бога. Встиг попрацювати у приватних структурах, водив маршрутку у Луцьку. У «Світязі» Віктору не стали змінювати профіль. Шолуха, будучи на ти з технікою, сів за кермо ПАЗа, виділеного на потреби підрозділу. Він цілком міг би залишитися живим, але доля розпорядилася по-іншому. Коли 30 бійців «Світязя» отримали наказ іти на зачистку в Іловайськ, водій ще з десятком міліціонерів підрозділу залишився на базі у Старобешівському районі. Але за якийсь час теж опинився в Іловайську. Його прикомандирували до столичного міліцейського спецпідрозділу - батальйону «Миротворець». Київські міліціонери взагалі не мали власного транспорту, тож у їхнє розпорядження віддали волинський ПАЗ разом із водієм. Тоді як «Світязь» тримав будівлі школи і садка, «Миротворцю» наказали закріпитися у місцевому ДЕПО. Відтоді Віктор Шолуха практично не зустрічався зі своїми побратимами по «Світязю». З котла теж виходив з «Миротворцем».
Уже після обіду 29 серпня Ігор Дрючан, збираючи поранених бійців на місці розстрілу колони українських силовиків, помітив до болю знайомий ПАЗик. Він був пошкоджений пострілами з ПТУРів і застиг за межами дороги. Також на склі кабіни виднілися сліди від кількох автоматних черг. Проте ні на місці водія, ні на місці пасажира крові не було. Поруч стояв заведений БТР, також порожній. Тож ще жевріла надія, що Вікторові вдалося врятуватися, чи, принаймні, він потрапив у полон. Та, на жаль, сподівання не виправдалися. І знову ж таки за трагічним збігом обставин, Віктор загинув у день свого 40-річчя.
Усі загиблі міліціонери отримали останній спочинок на своїх маленьких батьківщинах: Олександр Сивий - у селі Боратин Луцького району, Сергій Помінкевич - у Заборолі Луцького району, Віктор Шолуха - у селищі Локачі, Олександр Сацюк - у Куснищі Любомльського району, Максим Ляшук - у селі Острожець на Рівненщині.
27 і 28 грудня на Волині були оголошені днями жалоби з відповідним обмеженням розважальних заходів. Дотримання цього розпорядження на практиці у Луцьку перевіряли активісти «Самооборони» та «Автомайдану». На жаль, усі розважальні заклади міста, яке вдень оплакувало аж п'ятьох героїв, були забиті під зав'язку і «гуляли на повну».
Сергій КРАЙВАНОВИЧ,
Волинська область

P.S. До речі, тема поховання загиблих під Іловайськом бійців «Світязя» ще не закрита. Під час розстрілу «зеленого коридору» також загинув волинянин Мирослав Столярчук. Та сталося так, що його прийняли за свого сина інші люди. Тож Мирослава поховали у Вінниці. Нині тривають юридичні процедури, після яких його тіло зможуть перезахоронити справжні батьки. У «Світязі» Столярчук обіймав посаду міліціонера-снайпера.
Колектив газети «Вісник+К» висловлює щирі співчуття родинам загиблих Героїв.

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!