Рік тому розпочалася Революція гідності
21 листопада 2013 року Янукович відмовився підписати Угоду про асоціацію з Європою. На знак протесту студенти вийшли увечері на Майдан. Одразу кілька сотень. Щодня їх кількість збільшувалася на тисячі. Вночі 30 листопада «Беркут» жорстоко розігнав протестувальників. І їх прийшло на Майдан уже сотні тисяч, мільйон. Відтоді минув рік. Яким він був?
Майдан
Пригадуєте, з яким нетерпінням щовечора і щоранку ми чекали тоді новин з Майдану, з тривогою припадали до екранів телевізорів, спрагло вслухалися у кожне слово дикторів. Кожного мучило одне-єдине питання: «Що буде далі?» А вісті линули приємні, бо людей на Майдані все збільшувалося і збільшувалося, та водночас тривожні. Агонізуюча бандитська влада стягувала усе більше сил, оточувала протестувальників усе міцнішим і міцнішим кільцем.
Ще живі у пам'яті барикади, вогнища автомобільних шин, закіптюжена арка стадіону «Динамо» імені Лобановського. Шеренги міліції у шоломах з кийками і навпроти - наші революціонери у різноколірних касках та різношерстому одязі. Практично піднялася вся Україна. Звичайно, більшість революціонерів були із Західної України, але не дуже відставала й Центральна. Особливо активно допомагали майданівцям кияни. Вистачало на революції і східняків. Я гордий тим, що активно долучилися до майданівців і члени нашого колективу: Наталія Толмачова з дочкою Яною, Сергій Крайванович, Микола Комаровський, Руслана Татарин разом з чоловіком Володимиром, Ольга Жарчинська, Віталій Гошко, Олег Гаврилишин, Володимир Хотимчук. Вони не лише писали репортажі з Майдану, а й працювали на кухні, чергували на барикадах.
Напруження постійно зростало. Тут варто згадати диктаторські закони 16 січня. Верхівка хотіла залякати народ, а відтак, задушити Революцію. Пригадуєте, як усіх потрясла перша жертва - загибель Сергія Нігояна на Водохреще. А потім Жизневський, закатований Вербицький. Янукович йшов на будь-яку підлість, тільки не на вирішення конфлікту.
Страшно згадувати жахливий лютий. Особливо неймовірним було напруження вночі у середу з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте. Влада пішла у наступ, бетеери, беркутята посунули на барикади. Мабуть, не один я тієї ночі не спав. Чесне слово, молився Богу, просив у Господа допомоги нашим революціонерам. Жахливі картини тих боїв і досі перед очима.
А ще відстріл снайперами наших протестувальників на Інститутській. Небесна сотня. І досі, коли звучить тужлива мелодія пісні «Пливе кача», все тіло здригається і невимовним болем наповнюється серце та душа. Ми всі добре пам'ятаємо, скільки пропливло над Майданом і головами його захисників печальних трун. А у них - найкращі твої сини, ненько Україно! І прибилися вони у різні твої куточки. Зокрема на Рівненщину, Волинь.
До смерті не забуду похорон Вані Тарасюка із села Залісоче Ківерцівського району. Ховали студента університету «Україна», чудового воротаря місцевої футбольної команди, єдиного сина, єдиної дитини у сім'ї. Напередодні Ваня подзвонив додому: «Чекайте, я буду у суботу». І того ж дня привезли його в труні.
Останнє прощання. Згорьована мати стоїть у головах свого синочка, вже не плаче, бо виплакала усі сльози, тільки шепоче:
- Синочку мій дорогенький, звідки ж мені тепер тебе виглядати, як мені побачити твої очки дорогії, брівки такі гарні...
Гладить обличчя Іванка і причитає невтішно у розпуці та невимовному горі. Господи, як же витримало материнське серце ту жахливу втрату, як не розірвалося від болю! Ще були велелюдні похорони майданівців Василя Мойсея, Сергія Байдовського, Едуарда Гриневича.
Здавалося, що це вже останні жертви у боротьбі за волю. Якби ж то?!
Війна
А все тільки починалося. Не буду переповідати новітню нашу історію такого трудного, вимученого у горі та жертвах 2014 року. «Добрий», «щирий» старший брат відтяпав у нас Крим, пішов страшною, яку чомусь називають гібридною, війною на Донбас. Бачте, у Путіна свербить і болить серце, ночами не спить, усе переймається долею «рускоязичних» наших східняків. Уже всіх своїх споїв, російське село угробив, залишилося окацаплених хохлів рятувати.
І де ж воно таке чмо на світі взялося? Миршаве кадебістське цуценя. Кажуть, що має чи не найбільше грошей на світі, владарює на безкраїх просторах своєї Рассєї. Ні, подавай йому ще імператорського вєлічія! Всраний «собіратєль зємєль рускіх». Скільки смертей приніс на нашу землю отой недоносок, хворий на всю голову, скільки прокльонів сиплеться на його підлу, куцу головеху. Як же ж не втопиться у сльозах материнських ота потвора, що носить прізвище Путін?
Усі ж бо ми знаємо, що наші москалики на Донбасі тому довбаному імператору до одного місця, він боїться втратити Україну. Споконвіку кацапи нас гнобили, вважали людьми другого сорту, висмоктували з нас останні соки і кров. Що було за царя, те саме за совєтів.
Не хочуть, ой, як же не хочуть віддавати вони такий ласий шмат, котрий зветься Україна. А окрім того, що наш приклад вплине на сателітів імперії: плюнуть на неї і теж потягнуться у Європу. Та й самі росіяни можуть прозріти і дати копняка своєму придуркуватому хазяїну, порвуть кайдани та вирвуться на волю.
І встали наші хлопці, і пішли захищати свою Вітчизну, свою землю. І Героїв, душі загиблих стали рахувати не на сотні, а на тисячі. І знову, як у часи Майдану, часто звучить мелодія «Пливе кача», ховають наших захисників, знову гинуть кращі з кращих. І кожного разу не можу стримати сліз. Найменший, десятилітній син запитує: «Чого ти, тату, плачеш?» «Усі вони мені як діти. Бо на їхньому місці міг би бути хтось з твоїх старших братів», - відповідаю. І, мабуть, не один я такий в Україні.
Які труднощі, муки доводиться зносити бійцям! Ми спимо в теплі, смачно їмо, гуляємо... А вони в окопах мерзнуть, недоїдають, переносять обстріли. Як відомо, армія розвалена, солдати голі і босі. Знову ж увесь народ взявся їй допомагати. Волонтери передають бійцям зброю, одяг, харчі. Патріотизм воскрес у душі кожного.
Навряд чи ми втримали б ворога, якби не було такої єдності, підтримки в усій Україні. Без сумніву, цей останній рік усіх нас змінив, об'єднав, ми в тисячі разів стали дружнішими, ніж в усі попередні двадцять три. Біда нас згуртувала і загартувала. Очевидно, Богу й далі було угодно дати нам ще й таке жахливе випробування. Війною і кров'ю.
Надія
Наближається до завершення такий тяжкий, багатостраждальний рік - відзначаємо річницю Революції гідності. Розорена економіка й далі падає вниз, ми ще ніколи не були такі бідні, москалі далі тиснуть на сході. Війні, здається, краю не видно. І все ж мені самому, як і вам, хочеться вірити, що нарешті таки прийде поліпшення. Таки зглянеться над нами Господь. Ще треба трошки потерпіти. Переконаний, що біди, людські страждання, жертви не були марними. Завжди має жити у серцях надія. А переконаність у тому, що переможемо, вселяє те, що ми сьогодні вже не такі, як були вчора, бо ми встали з колін!
Євген ХОТИМЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!