«Як умру, то руки ще три дні ворушитимуться!»Ольга Муц

«Як умру, то руки ще три дні ворушитимуться!»

Культура

Каже знана рукодільниця з Ракового Лісу, яка свої роботи роздаровує людям

  З Ольгою Василівною не бачилися років із сорок. Але й досі пам’ятаю, як школяркою бігала до неї у сільську бібліотеку по книжки, і маленька сільська хатина видавалася тоді справжнім палацом. Тут кипіло-нуртувало життя мого рідного Ракового Лісу й завжди було людно та гамірно. І все крутилося довкола неї, Ольги Василівни Сидун (у дівоцтві), цієї невеличкої на зріст, непосидючої, дивовижної жінки, енергії якої вистачило б на багатьох.

Ольга Василівна якийсь час заві­дувала ще й клубом. Чого тільки не доводилося їй робити: сценарії зі звітами писати, гуморески складати, газету випускати, вікна склити, замки вставляти, огорожу ставити... А сільська книгозбірня під її багаторічним керівництвом мала звання «Бібліотека відмінної роботи». І як же я була подивована, коли нещодавно дізналася, що головна бібліотекарка «у відставці» й на пенсії не сидить без діла, а вишиває чудові картини, рушники, плете дивовижні речі гачком та шпицями. І не продає свої роботи, а лише дарує. Сотні витворів її рук роз’їхалися по Україні та світу. Уявити важко, коли встигає все це робити сільська жінка. Ольга Василівна з чоловіком Володимиром Муцом, з яким доля звела її вже далеко не в молоді літа, народили й виховали четверо спільних дітей. А всього їх у неї шестеро: п’ять дочок і синочок, про якого так мріяли з чоловіком.
– Що нам тепер жити? Господарства великого не тримаємо, не ми дітям, а вони нам помагають. Тому часу вільного побільшало. Внуки прибіжать, принесуть молока, сиру. Треба щось випрати – онука прийде, попере, повішає. А зяті у мене золоті. Що не скажеш, що не попросиш – усе зроблять. Воду в хату провели, кабіну душову зробили, – щиро нахвалює хлопців пані Оля, запрошуючи мене до своєї хати, що нагадує етнографічну світлицю. – Кажу часом, що я найбагатша із Сидунів. Діти добрі, але головне – всі між собою дружать, одне одному помагають і орати, і дрова порізати, навіть корів пасти. Я їх увесь час учу: «Тримайтеся родини». І моя родина до мене і моїх дітей хилиться. Як то добре, як є до кого прихилитися…
Вона сама виросла у багатодітній сім’ї, де було десятеро дітей. Від сестер старших училася вишивати ще при гасовій лампі. І всіх своїх доньок теж навчила голкою дива творити. Деякі з них, каже пані Ольга, вже давно обійшли її у цьому мистецтві.
– Мені здається, що 75 літ живу і 75 літ вишиваю. Часом сміюсь: «Як умру, то руки ще три дні ворушитимуться». Не можу ні хвилини сидіти просто так, щоб не вишивати чи не плести. Кожен рушник, кожна картина має назву. Деякі узори й сюжети запозичую у знаних майстринь, деякі сама придумую. Вишию – і подарую. Сподобався комусь рушник – зняла з ікони, віддала. Собі ще вишию. У школу, в церкву вишивала. Вік нікому нічого не шкодувала. З усіма жила добре, ні з ким не сварилася, ні на кого не ображалася.
Ольга Василівна і сьогодні як скора поміч. Треба в школі чи в садочку виступити перед дітками – без проблем. Запросила подруга дитинства на 70-річний ювілей аж у Бєлгород – зібрала подарунки, сіла й поїхала. А ще не може жити колишня бібліотекарка без газет і журналів. Багато літ вона є палкою шанувальницею «Вісника+К», кожен номер якого перечитує від першої до останньої сторінки. А радіоприймачів має аж чотири штуки! Щоб бути в курсі всіх подій. Така вона, Ольочка, як називають її у рідному селі.
Ніна РОМАНЮК,
Волинська область

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!