Спогад про кривду 1946-го

Спогад про кривду 1946-го

З перших уст

Минуло 70 років з часу неправедного Львівського псевдособору УГКЦ — час цілком достатній для того, щоб охопити зором усю цю болісну сторінку нашої історії.

 

Почати аналіз можна з того моменту, коли внаслідок Ялтинського переділу світу українська Галичина відійшла до Радянського Союзу. Перед Сталіним відразу постала проблема, як упокорити цей нескорений край. Адже на той час уся територія України вже була «зачищена» від будь-якого протестного елемента: колективізація, судовий процес Спілки визволення України, «ліквідаційний» собор УАПЦ 1930 року, Голодомор, безконечні чистки і судилища, а тоді війна — все це врешті-решт доконало Велику Україну. По війні настала черга Галичини.

 

Якнайшвидшій реалізації мети Сталіна заважали дві сили спротиву: з одного боку — ОУН та УПА, з іншого — УГКЦ. З політичними чи військовими формуваннями українських націоналістів радянська влада боролася відверто: вони були оголошені «ворогами народу», і розправлялися з ними безоглядно.

 

До проблеми Греко-Католицької Церкви треба було підійти обережніше. Ще жив Митрополит Андрей Шептицький, і авторитет його в народі був такий великий, що заарештувати його означало збурити всю Галичину.

 

Втім Митрополит Андрей прожив під другими совітами недовго: 1 листопада 1944 року його не стало. Але що важливо: вже на своєму смертному одрі він побачив видіння, яке стало основою його останнього пророцтва: «Наша Церква буде... розгромлена більшовиками... держіться, не відступайте від віри, святої Католицької Церкви... Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде... обіймати цілий наш народ».

 

Що ж, це пророцтво справді дало греко-католикам велику духовну силу, проте з відходом Митрополита у вічність шлях до розправи з УГКЦ було відкрито.

 

Був іще один дуже цікавий момент — із візитом до Москви восени 1944 року приїхала греко-католицька делегація на чолі з братом покійного Митрополита архимандритом Климентієм Шептицьким, який так само втішався великою пошаною в Церкві. В Москві до нього приглядалися прискіпливо: якби той поклонився кремлівському Кесарю й обіцяв абсолютний послух, як це вже було з єрархами Московського патріархату, то, хто зна, може, Церкву формально й не нищили б. Але Климентій Шептицький поставив питання про права Церкви, домагався релігійної свободи, і це зняло всі сумніви. В Кремлі дійшли висновку, що «цю лавочку треба закривати».

 

Сталінові не треба було чогось особливо вигадувати, адже ще живим у пам’яті був «ліквідаційний» собор Української Автокефальної Православної Церкви 1930 року. Отже, за задумом, Греко-Католицька Церква мала також «ліквідувати» себе сама. Для реалізації цього задуму спершу було ув’язнено всю єрархію Церкви, включно з новим Главою Церкви — Митрополитом Йосифом Сліпим. Проте навіть під загрозою смерті своєї згоди на «ліквідацію унії» жоден ув’язнений єпископ не дав. Тоді було створено Ініціативну групу на чолі з о. Гавриїлом Костельником, якій доручено було готувати «ліквідаційний» собор.

 

Отець Костельник належав до того флангу в Церкві, який відчував нехіть до римо-католиків, репрезентованих передусім польським духовенством, а воно в той час доволі жорстко ставилося до греко-католиків за їхню проукраїнську позицію. Костельникові ввижалося, що поєднання з православ’ям захистило б Церкву від польської інтриги.

 

Іншу частину Ініціативної групи складали стероризовані греко-католицькі священики, які після «визволення» Галичини з-під нацистської окупації були заарештовані за так званий «колабораціонізм» із фашистами і вже зазнавали катувань в енкаведистських тюрмах. Дехто з них керувався спонукою «рятувати те, що ще можна врятувати». Саме їх під пильним оком НКВД і зігнали 8 березня до львівського храму св. Юра на «собор».

 

Щоб надати враження канонічності «собору», в Києві єрархами Російської Православної Церкви було висвячено на єпископів о. Михаїла Мельника та о. Антонія Пельвецького, які разом з о. Костельником пізніше й проводили «соборові» засідання. Хоча від цього канонічним «собор» не став, бо це вже були єпископи Російської Православної, а не Греко-Католицької Церкви. НКВД подбало, щоб голосування було одностайним і щоб «Берестейську унію було офіційно скасовано». Згодом на кадрах кінохроніки було аж страшно дивитися на виснажені обличчя і згаслі погляди рядових учасників «собору».

 

Що ж, із різних причин їм забракло мужності надати перевагу прямому мучеництву чи й смерті перед цілковитою покорою, проте я не буду їм суддею, як не були їм суддями мої співрозмовники, підпільні греко-католицькі єпископи та духовенство. Більшість із них, ясна річ, не схвалювали такі дії, проте головними винуватцями були в їхніх очах не жертви катувань, а комуністична держава, яка використала жахливі тортури для досягнення своєї ідеологічної й політичної мети.

 

«Рішення», прийняті тоді у Львові, стали підставою для передачі частини греко-католицьких храмів у підпорядкування Московському патріархатові, за вивіскою якого і приховали злочин Львівського псевдособору. Іншу частину храмів або перетворили на склади, або взагалі закрили. А нескорена частина Греко-Католицької Церкви перейшла у підпілля, ставши Церквою катакомбною. Так почалася для неї її «Страсна п’ятниця».

 

А згодом влада розправилась із самими організаторами псевдособору, як вона це робила завжди з тими, що «забагато знали». Отця Гавриїла Костельника було вбито 1948 року у стилі, що його сьогодні ми звемо путінським: невідомий убивця застрелив його біля храму, а самого вбивцю тут же знешкодили радянські спецслужби начебто як «підпільника ОУН». Мовляв, убивство о. Костельника — це помста націоналістів.

 

Єпископа Михаїла Мельника разом з одним із учасників Ініціативної групи о. Володимиром Куновським енкаведисти отруїли у жовтні 1955 року, коли ті їхали на урочистості до Москви. Як пише у своїй монографії о. Богдан Прах[1], через кілька років патологоанатом, який робив розтин, перед смертю зізнався вдові о. Куновського, що смерть її чоловіа настала внаслідок отруєння.

 

Архиєпископ Антоній Пельвецький «раптово помер 3 лютого 1957 від серцевого нападу».

 

Підпільний період Греко-Католицької Церкви сам по собі заслуговує на окреме дослідження й пошанування. Нескореність усієї єрархії Церкви стала прикладом для наслідування багатьма священиками, монахами і мирянами. Особливу роль відіграли в той час прості вірні Церкви. Як сказав свого часу о. Іван Музичка, "хто був Церквою протягом перших трагічних літ повоєнної руїни? Миряни!«[2]. Саме вони оберігали й конспірували своїх священиків, носили їхній одяг і церковну утвар, затуляли вікна приміщень, де проводилися таємні літургії; потаємно катехизували молодь тощо. Завдяки мужності й вірності усіх членів підпільної Церкви вона вистояла і стала найбільшою на той час структурою організованого спротиву безбожній тоталітарній системі.

 

А тоді настав 1989 рік, коли знесилена радянська влада здалась і напередодні зустрічі Михаїла Горбачова зі св. Папою Іваном-Павлом ІІ у Ватикані видала розпорядження дозволити реєстрацію греко-католицьких громад. Тоді вся конструкція силуваного й лукавого «повернення греко-католиків у лоно православ’я» розсипалася. Так закінчилася епоха піррової «перемоги» Львівського псевдособору, яка обернулася великою поразкою радянської влади.

 

Смію думати, однак, що це була водночас і велика поразка православ’я. Я розумію, що для світового православ’я існування «уніатських» Церков усі більш ніж 400 літ було великим викликом, якого воно хотіло позбутися. Однак насильницький спосіб, яким «ліквідували унію», було видно неозброєним оком. Не визнати цього все-таки було і є гріхом. Бо ж і сама Православна Церква натерпілася від більшовиків, і їй також завдали кривд і болю, а тому можна було б очікувати, що в час падіння комуністичного режиму всі скривджені й гнані солідарно визнають злочинність цього насильства над кожною з них. На жаль, цього з падінням СРСР не сталося.

 

Проте не все ще втрачено. Саме цього року, коли виповнюється 70-та річниця кривди Львівського псевдособору, виразно промовило православне сумління. У своєму публічному зверненні група православних християн із Франції, України, Сполучених Штатів, Росії та Нідерландів закликала «визнати жахливу правду про 10 березня 1946 року». З їхніх уст прозвучали безпрецедентні слова: «Ми смиренно просимо прощення за всі несправедливості, жертвами яких вони [греко-католики] стали під прикриттям авторитету Православної Церкви, і схиляємо наші голови перед мучениками Української Греко-Католицької Церкви».

 

А через кілька днів у прес-центрі УПЦ—КП з благословення Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета було оприлюднено офіційну заяву, в якій визнано факт насильства Львівського псевдособору 1946 року і мовиться, що «в Київському Патріархаті... поділяють скорботу українських греко-католиків через ті страждання і втрати, які їм довелося пережити внаслідок радянських репресій».

 

Хай же буде високо оцінена й пошанована в Україні та мужність, з якою згадані православні кола виступили проти інерції байдужості й непрямого схвалення насильства щодо греко-католиків. Адже саме цим керувалися Православні Церкви донедавна. І хоч офіційно Московський патріархат усе ще повторює давні штампи про «справедливість рішень Львівського собору 1946 року», крига історії вже скресла. Мине небагато часу, і греко-католики спільно з православними разом закриють ту болісну сторінку у їхніх відносинах. Закриють не для того, щоб забути, бо амнезія може спокусити когось знову повторити цю «гібридну розправу» (Володимир В’ятрович). А закриють для того, щоб спільно розбудовувати Україну, пробуджену обома Майданами для нового життя.

 

Мирослав Маринович


[1] Богдан Прах. Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини, у 2 томах, т. 1: Біографічні нариси (1939–1989). Львів: Вид-о УКУ, 2015, с. 572.

[2] о. І. Музичка. Вагомість мирянського руху в діяльності мирян в Україні // Патріярхат (За єдність Церкви й народу). Нью-Йорк (США), грудень 1995 р., с. 17.

© «Вісник»

Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання на www.visnyk.lutsk.ua

Хочете отримувати цікаві пропозиції на свою пошту?
Вкажіть свій емейл.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!