Галина ГУБАНОВА
З перших уст

«Ми всі молилися і чекали, доки українська армія почне наступ», - бандерівка з Донбасу

1 червня 2019, 10:56
0
0
Сподобалось?
0

Як це, напевно, страшно – зірватися зі свого насидженого місця, покинути все і тікати світ за очі. Бо війна… Ось так з донбаського Димитрова (тепер Мирноград) Галина Губанова із сім’єю перебралася у село Прилуцьке Ківерцівського району. Потрапили сюди випадково, рідні у них тут немає. Але обжилися, хочуть будуватися і про повернення навіть мови не ведуть.

Зраділи українським солдатам

Для Галини Петрівни, як виявилося, це вже другий такий серйозний переїзд. Адже вона сама родом з Кемеровської області. Її сім’я звідти перебралася на Донбас, бо дітям не підходив сибірський клімат. Тут у шахтарському містечку вона виросла, вийшла заміж, народила.

Розповідає пані Галина, що на той момент, коли почався Майдан, а потім вибухнув їхній Донбас, вона якраз була на заробітках в Ізраїлі. Оскільки там могла дивитися лише один російський канал, то оцінювала ситуацію з погляду Росії. Поверталася додому з міфами у голові про розіп’ятих хлопчиків та українських фашистів, які ріжуть всіх підряд. Після приїзду дуже швидко розібралася. Каже, що поки росіяни зі зброєю грабували супермаркети і відбирали машини на Донбасі, місцеві працювали у шахтах.

– Може, у нас оточення таке, а може, і справді всі так думали, але прихильників сепаратистів серед нас було мало. Коли почало бахкати і в місті з’явилися перші військові, народ, хто мав десь рідню, масово став збиратися. У кожного в підвалах вже лежали ковдри, подушки, запаси їжі і води на всяк випадок. Ми всі чекали, коли вже українська армія почне наступ. Усі молилися, аби до нас не посунули ті «ополченці ДНР». І коли ми врешті побачили, як містом проїхала важкою технікою і повним озброєнням українська армія, аж зітхнули з полегшенням. Зрозуміли – нас вже не здадуть. За містом ще два села – і далі вже поля у напрямку Донецька. Ось там армія і зупинилася. Коли були важкі бої, то «прилітало» аж до цих сіл. Тоді в нашу лікарню привозили людей з відірваними руками-ногами…  До нас стали тікати з Донецька, розповідали страшні речі. Одного чоловіка розірвало снарядом просто на власному городі. Він пролежав там у спеку три дні! Військові й самі його не забирали, і дружині не дозволили… А коли бойовики почали займати Донецьк і все конфісковувати – люди скидалися, підганяли екскаватор і закопували свої автівки. 

Майно продали за безцінь

І хоч їхнє місто не страждало від обстрілів, жити у ньому ставало все важче і важче. Роботи не було, безгрошів’я, усе зачинялося, вітрини магазинчиків забивалися наглухо дошками.

– Спочатку ми хотіли переїхати у Дніпропетровськ, розглядали навіть еміграцію – у мене тато був німець, є родичі за кордоном, – згадує пані Галина.  – Поки ми роздумували, куди податися, зателефонувала знайома, яка виїхала раніше. Сказала, що вона на Волині, у селі Прилуцьке її родичі живуть. Запропонувала нам приїхати у гості і оглянути край. І знаєте, нам з чоловіком одразу тут сподобалося: все таке зелене, лісів багато, а повітря ж яке чисте, порівняно з нашим!  Ми тоді й про оренду хати домовилися. У Мирнограді у нас була трикімнатна квартира, дача і велика земельна ділянка, на якій ми почали зводити двоповерховий будинок. Нам пощастило продати майно, хоч і за безцінь. Бо нашу квартиру, яка у мирний час коштувала 25 тисяч доларів, ми ледве-ледве збули за п’ять тисяч. Купив якийсь адвокат-переселенець з Донецька. А землю (15 соток) і незавершене будівництво в центрі міста – лише за дві тисячі доларів.

Переїжджали на Волинь Губанови у повному складі: Галина з чоловіком Володимиром, його мати, дочка і син з нареченою. Забрали й своїх собак та кішку. Сім’я ще й досі живе в орендованій хаті, однак підійшли впритул до здійснення мрії – купили тут ділянку і збираються будуватися.

Цікавлюся у пані Галини, чи звикли вони до нового місця, чи не тягне  додому? Каже, що ні, їм усім тут дуже подобається:

– Ми всі знайшли роботи, працюємо, заробляємо. Обжилися вже. Там, на Донбасі, залишилася вся наша рідня: чоловікова і мої дві сестри із сім’ями. Але вони вже звикли і навряд чи зможуть зірватися так, як ми. Дивувалися, коли дізналися, що ми їдемо на Західну Україну. Куди? До бандерівців? А я всім завжди казала: «Так, їду! Була українкою, а стану бандерівкою!»

Мирослава КОСЬМІНА

Передрук заборонено!


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися