Лікар, якому люди поставили пам’ятник у центрі селаОлександр ВАСИЛЬЧУК

Лікар, якому люди поставили пам’ятник у центрі села

Здоров’я
Біля церкви села Мокрець Турійського району стоїть пам’ятник. На ньому викарбуваний портрет людини у білому халаті, багато квітів. «Та ви що, ніколи не чули про нашого «мокрецького доктора» Васильчука? Та до нього ж зі всього колишнього Союзу люди їхали!»
Захотілося дізнатися більше про лікаря, на пам’ятник якому гроші збирали громадою. Дуже вже незвично для наших днів.

До фельдшера
їхали за тисячі
кілометрів

На вулицях села люди охоче зупинялися і розповідали про Олександра Степановича Васильчука. Для приїжджих він був «знахарем», «дідком», а односельчани гордо його називають «мокрецьким доктором». Хоча освіти у нього – лише фельдшерські курси. Далі вчитися не було як. Як і всі хлопці свого покоління, у 41-му, у 19 років пішов на фронт, потрапив у полон. Німці вивезли його на примусові роботи до Австрії, звідти він здійснив невдалу спробу втекти. Тюрма, концтабір, знову фронт. У 1948 році доля привела його на Волинь. І тут у сільській лікарні він працював до останнього подиху – до 2006 року. Жителі Мокреця кажуть, що їм несказанно пощастило, що у них був такий доктор Васильчук – лікар від Бога і людина з великої літери. Йому було уже за 80, а все ходив на роботу, бо люди їхали і їхали…
– Робочий день його розпочинався зрання. Бувало йде в амбулаторію, машина їде, а звідти запитують: «Де у вас знахар такий, дідок приймає?» – «Прямо їдьте», – відповідає їм. А сам поки дошкандибає… А там вже черга з десяти автівок, не менше, – з київськими, московськими, луцькими номерами. І ніякої ж реклами ніхто не робив! – розповів про робочий день Олександра Степановича сусід, нині – приватний нотаріус у Турійську Василь Гут. – Спочатку своїх приймав. А далі, не обідавши – всіх, хто приїжджав. І так до самого смеркання. Потім брав свій дерев’яний чемоданчик – і на виклики. Поки-то всіх обійде пішака! Додому приходив серед ночі. І так щодня!

Ліки виписував
недорогі,
але помічні

За чим же їхали зі всенького Союзу люди до Мокреця? Олександр Степанович, поєднуючи народну й офіційну медицини, розробив власну рецептуру ліків, мазей, які дуже допомагали від шкірних захворювань, алергій. А ще він був прекрасним діагностом.
– При ньому ми поняття не мали, що таке УЗІ, рентген, в лікарню тільки в крайньому випадку зверталися, – згадує про лікаря Руслана Добжинська. – От у моєї мами розсіяний склероз був, щоб його діагностувати, дороге обстеження треба, а він це зробив у нашій амбулаторії.
– А у мене шов після другого кесарського не заживав. Дав мені мазь – через кілька днів все минулося! – додала ще одна жіночка із Мокреця.
– А мій знайомий з Володимира батька свого до нашого доктора привіз. Його виписали з лікарні: довго лікували всякими дорогими медикаментами, потім розвели руками – безнадійний, готуйтеся до найгіршого… А Олександр Степанович виписав якісь копійчані таблетки – і дід ще років 10 точно прожив! – підхоплює Василь Гут.
І таких історій у Мокреці я наслухалася десятки. І навіть про те, як потай приїжджали люди при високих посадах, яких «залікували» імениті професори. Найголовніше ж, зрозуміла, чому після того, як Олександр Степанович Васильчук відійшов у кращий зі світів, народ з усієї округи збирав гроші, щоб встановити йому посеред села пам’ятник, назвали його іменем центральну вулицю. Тут його поважають не просто як доктора, але й як людину. Один випадок, почутий на вулиці села, вразив до глибини душі.
Якось холодного дощового вечора його викликали на хутір – захворіла маленька дитина. А у Васильчука на біду порвалися єдині чоботи. Так він взув валянки на босу ногу – і у негоду пішов рятувати дитинку.
Де є зараз такі лікарі? І грошей він за свою допомогу не брав. Розказують, що тих, хто намагався так «віддячити» – виганяв, не того виховання був, щоб з хворих останню копійку здирати. Єдине, чому не міг опиратися, коли пацієнти допомагали ремонтувати стареньке приміщення ФАПу.
Ще й сьогодні у сільському медпункті зберігаються рецепти мазей, розроблених Олександром Степановичем. А у його хаті проводить прийом пацієнтів донька Людмила, яка для цього приїздить із Києва. Вона фаховий лікар, як і син Олександр, невістка, онуки… Тож сімейна династія Васильчуків продовжується.
Наталка СЛЮСАР,
Волинська область

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!