Захотілося дізнатися більше про лікаря, на пам’ятник якому гроші збирали громадою. Дуже вже незвично для наших днів.
До фельдшера
їхали за тисячі
кілометрів
На вулицях села люди охоче зупинялися і розповідали про Олександра Степановича Васильчука. Для приїжджих він був «знахарем», «дідком», а односельчани гордо його називають «мокрецьким доктором». Хоча освіти у нього – лише фельдшерські курси. Далі вчитися не було як. Як і всі хлопці свого покоління, у 41-му, у 19 років пішов на фронт, потрапив у полон. Німці вивезли його на примусові роботи до Австрії, звідти він здійснив невдалу спробу втекти. Тюрма, концтабір, знову фронт. У 1948 році доля привела його на Волинь. І тут у сільській лікарні він працював до останнього подиху – до 2006 року. Жителі Мокреця кажуть, що їм несказанно пощастило, що у них був такий доктор Васильчук – лікар від Бога і людина з великої літери. Йому було уже за 80, а все ходив на роботу, бо люди їхали і їхали…
– Робочий день його розпочинався зрання. Бувало йде в амбулаторію, машина їде, а звідти запитують: «Де у вас знахар такий, дідок приймає?» – «Прямо їдьте», – відповідає їм. А сам поки дошкандибає… А там вже черга з десяти автівок, не менше, – з київськими, московськими, луцькими номерами. І ніякої ж реклами ніхто не робив! – розповів про робочий день Олександра Степановича сусід, нині – приватний нотаріус у Турійську Василь Гут. – Спочатку своїх приймав. А далі, не обідавши – всіх, хто приїжджав. І так до самого смеркання. Потім брав свій дерев’яний чемоданчик – і на виклики. Поки-то всіх обійде пішака! Додому приходив серед ночі. І так щодня!
Ліки виписував
недорогі,
але помічні
За чим же їхали зі всенького Союзу люди до Мокреця? Олександр Степанович, поєднуючи народну й офіційну медицини, розробив власну рецептуру ліків, мазей, які дуже допомагали від шкірних захворювань, алергій. А ще він був прекрасним діагностом.
– При ньому ми поняття не мали, що таке УЗІ, рентген, в лікарню тільки в крайньому випадку зверталися, – згадує про лікаря Руслана Добжинська. – От у моєї мами розсіяний склероз був, щоб його діагностувати, дороге обстеження треба, а він це зробив у нашій амбулаторії.
– А у мене шов після другого кесарського не заживав. Дав мені мазь – через кілька днів все минулося! – додала ще одна жіночка із Мокреця.
– А мій знайомий з Володимира батька свого до нашого доктора привіз. Його виписали з лікарні: довго лікували всякими дорогими медикаментами, потім розвели руками – безнадійний, готуйтеся до найгіршого… А Олександр Степанович виписав якісь копійчані таблетки – і дід ще років 10 точно прожив! – підхоплює Василь Гут.
І таких історій у Мокреці я наслухалася десятки. І навіть про те, як потай приїжджали люди при високих посадах, яких «залікували» імениті професори. Найголовніше ж, зрозуміла, чому після того, як Олександр Степанович Васильчук відійшов у кращий зі світів, народ з усієї округи збирав гроші, щоб встановити йому посеред села пам’ятник, назвали його іменем центральну вулицю. Тут його поважають не просто як доктора, але й як людину. Один випадок, почутий на вулиці села, вразив до глибини душі.
Якось холодного дощового вечора його викликали на хутір – захворіла маленька дитина. А у Васильчука на біду порвалися єдині чоботи. Так він взув валянки на босу ногу – і у негоду пішов рятувати дитинку.
Де є зараз такі лікарі? І грошей він за свою допомогу не брав. Розказують, що тих, хто намагався так «віддячити» – виганяв, не того виховання був, щоб з хворих останню копійку здирати. Єдине, чому не міг опиратися, коли пацієнти допомагали ремонтувати стареньке приміщення ФАПу.
Ще й сьогодні у сільському медпункті зберігаються рецепти мазей, розроблених Олександром Степановичем. А у його хаті проводить прийом пацієнтів донька Людмила, яка для цього приїздить із Києва. Вона фаховий лікар, як і син Олександр, невістка, онуки… Тож сімейна династія Васильчуків продовжується.
Наталка СЛЮСАР,
Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!