Батько всунув доньчині рученята у... гарячу піч

Батько всунув доньчині рученята у... гарячу піч

Невигадана історія
А вона своїми куцими «обрубками» нині носить квіти на його могилу
 
«Соля… Соля… Ля-ля-ля…» Віра цілий день ніжно примовляла-виспівувала біля малесенької донечки Соломійки. Інакше доцю, як Соля, й не називала. Це була її пісня щастя – єдина радість у житті. Бо коли приходив вечір і з «шабашки» повертався чоловік, рай умить перетворювався на пекло, у бік жінки летіли матюки, прокльони і кулаки.
 
Свекруха економила            на весіллі
Як Віра каялася через своє безталанне заміжжя! Що колись не послухала матері й не відмовила Сергієві. Кохала. А як було не любити, коли він квіти дарував, на руках носив, постійно розповідав про плани на щасливе сімейне життя з нею, рахував їхніх майбутніх діточок? І ніжний був. Принаймні Вірі тоді так здавалось. А що після солодкого поцілунку грубо наказував принести чаю, та неодмінно з двома «скупими» ложками цукру, ще й міг при цьому добряче штурхнути в плече, щоб рухалася швидше, не звертала уваги. Мати ж добре все помічала. І те, як хтиво їсть її доньку очима, коли приходить, і байдуже зачиняє двері, навіть не озирнувшись, коли йде з їхньої хати. І те, що всякі дрібні «цяцьки» для Віри загортає в недбайливо обірвані клапті газети, а не кладе у пакетик. І що не раз кидає у бік дівчини зневажливе «ну, ти й Вєрка» або через якусь дрібницю закопилює губу та демонстративно відвертається. А дочка вже місця собі не знаходить і годить Сергію ще більше… Матері боляче було дивитися на ту сліпу доньчину закоханість, тому не раз заводила з Вірою мову на те, що хлопець їй не пара. Але та й слухати не хотіла. А десь за півроку повідомила батькам, щоб на вихідні чекали на сватів. І жінці кольнуло в серці.
Весілля було велике. Сергієві батьки закликали на гостину з півтори сотні гостей – щоб «молодятам добрий перепій зробили». Розбили у себе на подвір’ї величезну армійську палатку й заходилися самі її вбирати. Сваха керувала наїдками, аби, бува, сільські хазяйки забагато домашньої ковбаски на стіл не поклали, у голубці побільше рису із цибулею додавали, а млинці пекли взагалі без яєць, бо ж ще жовтків на солодке треба. Для гостей – бурячанка і на запивку кольорова вода, набовтана з «порошків». Собі й молодим – по пляшці коньяку та недорогого вина й шампанське. 
Вірина мама не так собі все це уявляла. Бо в них невелика родина, й хотілося все зробити якнайкраще. Тим більше донька у неї одна. Проте свасі перечити не стала. Правда, напросилася сама солодкого напекти. Й справді, її перекладанці та коржики стали родзинкою столу. Бо не жаліла ні сметани, ні какао, ні масла. 
Материнське серце              не витримало знущань
Поки Віра з чоловіком жила при свекрах, сімейне життя їй ще не здавалося каторгою. Правда, не раз ставало образливо через те, що дозволяв собі на неї при батьках прикрикнути. А коли бралася прибирати в хаті, то взагалі слізьми обливалася. Бо товк її носом у кожну шпарину, де видно й не видно, аби повичищала все до блиску. І не дай Боже десь на склі яка пляминка зостанеться – знай, буде скандал. Як Віра мріяла швидше перебратись у свою хату! Що народить Сергієві, як і планували колись, двох синів та донечку. Що він серцем зм’якшиться, буде лагіднішим до неї. Але після новосілля все стало ще гірше. Тепер, не маючи «контролерів»-батьків, Сергій дозволяв собі мало не щодня випивати з друзями. А повертався з тих застіль зовсім озвірілий. 
Як і п’янки, бійки стали частими у їхньому домі. Нічого не змінила й Вірина вагітність. У страху, вечорами ховаючись від благовірного по кутках, ледве дотягнула до сьомого місяця та передчасно народила доцю. Назвали Соломією. Віра тішилася дівчинкою, як найбільшим скарбом на землі. І заради спокою дитини стала ще більше коритися чоловікові-тирану, терпіти образи та відверті знущання, аби в хаті менше було крику та лихих слів. Але все це серйозно відбилося на Віриному здоров’ї. І коли доня пішла у перший клас, жінка померла – не витримало серце.
Батько став катувати доньку
Вірина мати дуже просила Сергія віддати їй Соломійку на виховання, але той категорично вперся – ні, і край. Дозволив, правда, приходити робити з малою уроки. А та встигала ще й у хаті прибрати і щось їсти наготувати, хоч літа вже мала немолоді. Сергій не раз бурчав, що теща йому не вгодила, все ж кричати чи шарпати її, як дружину, не наважувався. Навіть коли приходив напідпитку. А от на Соломії почав зганяти злість – вона нерідко влітку синці в колготках та кофтинках з довгими рукавами ховала…
Соля закінчувала п’ятий клас. Був початок квітня. Зазвичай у цю пору вже тепліє, а того року серед весни раптово прийшла ледве не справжня зима. Хоч без снігу, але з нічними заморозками. У хаті ще топилося. Соломійка, як завжди, прийшла зі школи, вивчила уроки й заходилася гріти батькові вечерю. Але він додому не поспішав. Так його і не дочекавшись, склала шкільну сумку й лягла спати. Сергій повернувся аж під північ, зовсім п’янючий. Та сон його не морив. Вирішив розбудити доньку й прочитати їй «лекцію» через те, що не застелила батькові ліжка. Криками і матюками зігнав перелякану дитину з постелі й, брудно вилаявшись, почав лупити по обличчю.
– Ану марш у мою кімнату! Я тебе навчу, як батька шанувати… Зараз зубами будеш мені ту постіль стелити!
Він лютував, а Соломія від того вереску та ляпасів упала в ступор. Тіло наче заніміло, не могла зробити й кроку. Сергія це ще більше дратувало. І він ухопив доньку за коси та поволік. У його кімнаті голосно потріскував брикет у печі. Придумавши покарання, він рвучко відкрив дверцята й всунув у вогонь… Соломійчині рученята.
– Що, безрука? Будеш знати, як батька не слухати… – вже аж сичав від люті.
До тями Сергія привів дикий доньчин вереск. Коли він її відпустив і бідолашна нарешті вийняла свої ручки з полум’я, вони вже були геть обвуглені…
Лікарі не змогли врятувати дівчинці кисті, довелось обидві ампутувати. За цей нелюдський вчинок Сергія засудили до кількох років тюрми. Та на волю він так і не вийшов – за два-три місяці за ґратами помер. Казали,  від цирозу печінки – таки її «пропив».
***
Минуло десять літ. Соломійка закінчила спеціалізований інтернат, де навчилася не лише давати собі раду в повсякденному житті – прати, готувати їсти (навіть вареники ліпити), мити підлогу – а й вишивати! Улюблене заняття додає їй снаги до життя. Свої роботи дівчина представляє на різноманітних виставках та ярмарках.
А батька вона давно простила. Тільки-но під її вікном розпускаються перші квіти й аж доки не відцвіте остання хризантема, щонеділі рве невеличкий букетик і несе своїми куцими «обрубками» йому та мамі на могилку. 
Наталія КРАВЧУК,
Вінницька область
 

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!