Зіна краєм хустини втирала сльозу, що скотилася на щоку. Її Тараса забирали на війну… На душі було страшенно важко. Вона не розуміла тих дівчат, що бігли за солдатськими машинами, такі усміхнені та щасливі, й махали вслід своїм коханим, чоловікам і братам, яких відправляли на фронт. «Там же смерть!» – кричало серце.
Тарас відчув її тривогу.
– Не плач. От виженемо німця, повернуся. Тоді підеш за героя заміж? – недвозначно спитав.
Зіна кивнула, та сльозу це не спинило.Тарас, прощаючись, востаннє обняв дівчину й заскочив у свою вантажівку. За мить машина рушила слідом за іншими двома, що вже залишили куряву далеко попереду. Зіна стояла як вкопана. Машини давно зникли за обрієм, дівчата почали розходитися по домівках, а вона все вдивлялась у далечінь.
– Ти чого? – помітивши, у якому ступорі Зіна, смикнула її за край ситцевого платтячка сусідка Валя. – Та вернеться твій Тарас, нічого з ним не станеться. І мій Петро вернеться. Уявляєш, ступає на поріг, весь у медалях, орденах, а в колисочці малесенький синочок посопує… Обійме нас, пригорне до себе. Які ми будемо щасливі!
Зіна обернулася.
– А як не вернеться? Як лишишся вдовою з малим дитям на руках? – холодно промовила.
– Тьху на тебе! Завидки беруть, що Тарас тебе не засватав, а ми з Петрусиком побралися, чи що? – буркнула у відповідь Валя. А тоді зм’якшилася і, взявши Зіну за руку, промовила: – Треба вірити. А як інакше? Як хлопці фашиста там не придушать, то скоро він сюди дійде.
***
Минало літо 1941-го… Зінине село геть спорожніло. Не стало чутно на вулиці чоловічих балачок, не тягнуло з кожного кутка самокрутками. Спливали тижні, місяці, а новини з фронту надходили невтішні. Єдине, чому раділа Зіна, так це тому, що Тарас живий. Валя ж давно змінила квітчасту хустину на чорну – овдовіла ще до кінця літа. Одна за одною в село летіли похоронки. Тільки стихне в одній хатині плач – в іншій здригаються від ридань вікна. Зіна боязко дослухалася до кожної вісточки з війни і з жалем дивилася на тих молодиць, що ще кілька місяців тому так захоплено проводжали чоловіків на фронт. Тепер вони ходили змарнілі від горя, за ними бігали дрібні діти і кликали «татка». Було боляче дивитися, як війна руйнувала їхні життя. А восени і Тарасовій матері надійшла похоронка. Тоді і для Зіни настали чорні дні. Вона зробилася зовсім сама не своя, могла годинами дивитися крізь вікно, а насправді нічого не бачити, щось питала, а потім, не чекаючи відповіді, забиралася й ішла геть...
***
Фронт наступав, ворог сунув углиб. На околицях Зіниного села ще стояли радянські війська, та сусідки крадькома перешіптувалися, що цієї ночі наші солдатики будуть відступати. Кілометрів за тридцять звідти вже палали села… Десь по півночі Зіну підняла мати:
– Прокидайся швиденько. Наші відходять, на ранок тут будуть фашисти. Он вантажівки йдуть селом: одна, друга… Вивозять поранених, кличуть, хто хоче, з ними їхати. Йди, доню, може, врятуєшся.
– А ви? – запитала Зіна. – А я мушу залишитися. Хто за старими батьками догляне? Та й не чіпатимуть вони мене. А ти молода.
Зіна послухалася. Вона машинально одягнула свою ситцеву сукенку, що лежала акуратно складеною на лаві, накинула на плечі теплу материну хустину, взяла вузлик з речами, що приготувала їй на дорогу ненька, й вибігла з хати. Ніч видалася довгою. Вантажівка мчала якимись манівцями, гойдаючи людей, що напхалися всередину, на кожній ямці. Всі мовчали. Тишу порушував лише стогін поранених. Перебинтованих хлопців поклали окремо на якихось дошках, усі інші ж товклись одне на одному. Зіну вмостив собі на коліна якийсь молоденький солдатик. Незчулась, як задрімала у нього на плечі. І сниться їй Тарас. Такий гарний, у новій військовій формі, з букетиком волошок у руках. Усміхається до неї, кличе за собою. Куди? Сама не знає. Та за милим – хоч на край світу. Вона радісно ступає крок за кроком йому назустріч. Ось Тарас уже мав би її обняти, поцілувати… Та раптом звідкись долинає несамовитий крик, чути вибухи. Вантажівка різко зупинилася, Зінине марево щезло. Лиш тоді вона зрозуміла, що солодкий сон перервала ворожа авіація. Бомбили німецькі літаки.
– Тримайтеся! – гукнув водій і крутнув у лісопосадку.
Саме світало. Зіна помітила, як з машини, що крутилася попереду, почали вискакувати люди. Сподівалися врятуватися, та знаходили вірну смерть. Їхні тіла розкидало обабіч дороги. Земля з гуркотом викидала чиїсь руки-ноги й вмивалася людською кров’ю. Так близько реалій війни Зіна ще не бачила. Стало страшно, дівчина затремтіла, як осиковий листок.
– Як тебе звати? – голос солдатика, в якого сиділа на руках, шепотінням на вушко зупинив її тремтіння.
Зіна озирнулася, щоб краще розгледіти його обличчя, тоді пальчиком провела по незнайомих вустах. Мовляв, мовчи, як ти можеш у таку мить знайомитися? Та солдатик і не думав стихати:
– А я Іван, вже майже рік на війні.
Став розповідати, звідки він, де воював і як потрапив до них у село. Зіна слухала, і та розмова віддаляла її від жахіття, що коїлося навколо. А тоді й сама почала розказувати про себе. Як росла без батька, бо той утопився у річці за селом, коли вона ще була зовсім маленькою. Про матір, яка вмовила її сісти в ту вантажівку. І про Тараса, в якому бачила свого захисника, а він загинув. Іван не перебивав. Він міцно тримав Зіну за талію, аби не впала з його колін на наступному повороті чи ямі. Й вона відчула, як щось тверде вперлось у її сідниці. Це була не рука…
– А ти була зі своїм Тарасом? Як з чоловіком? – несподівано запитав солдатик.
– Ні… – зніяковіло відповіла. – Він не встиг до мене посвататися через війну.
– А хотіла б
– Не знаю…
***
Навколо все бахкало, гуло й несамовито кричало. Машину кидало з боку в бік, й усередині, як і надворі, вирувало божевілля. Хтось хрестився, голосно промовляючи «Отче наш», а хтось панічно намагався вткнути свою голову за спину сусіда, біля якого примостився. Чи ж це врятує? А Зіна принишкла. Вона відчувала, як щось незнайоме торкається її тіла, й інстинктивно все нижче на колінця натягувала своє ситцеве платтячко. Іван не зупинявся, і вантажівка гойдала їх у такт. Дівчина вже не бачила безнадії у чужих очах, які дивилися на неї, не чула криків та стогонів, що линули навколо. Їй було спокійно і добре. Перед очима знову з’явився Тарас, палко поцілував її у вуста, а тоді міцно вхопив за руку та повів за собою…
– Як ти?
– Іван не міг зрозуміти, чому Зіна впала йому на плече, переживав, чи не зробив дівчині боляче. Але вона мовчала. І коли придивився пильніше до її обличчя, зрозумів – Зіни вже нема. Осколок прошив їй скроню…
Наталія КРАВЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!