Сергій Тимощук із села Клепачі Славутського району вирвався з пекла війни живим. Але повернувся додому без ноги. Тепер вчиться давати раду собі та господарці, рухаючись на протезі. І на життя не нарікає.
Забрали в АТО сироту
Чому померла мама, Сергій не пам’ятає, бо ж то було дуже давно. Батько залишився сам з шістьма синами-дочками, серед яких Сергій був найстарший. Благо, баба допомагала. Вивчившись на слюсаря-водія, працював у місцевому сільськогосподарському підприємстві. Звідти його забрали в армію. Каже, міг би й не йти, бо ж у дитинстві втратив маму. Але відслужив, а за два тижні помер батько. І зосталися діти круглими сиротами.
Промінчиком сонця у нелегкому житті Сергія стала кохана Ніна. Першою у подружжя народилася дівчинка Маринка. А коли Ніна вдруге ходила вагітною, в хату увірвалася війна – Сергієві принесли повістку на фронт. І він не ховався.
– Повістка прийшла в серпні 2014-го, – згадує Сергій. – Призивали тоді з Клепачів 27 чоловік. Але пішло тільки двоє – я і ще один. Але той другий через три дні поїхав на госпіталь і не повернувся до нас.
Відразу Сергія записали у водії. Але як він глянув на військові машини, у якому плачевному ті стані, прийшов до командування: «Пхайте мене, куди хочете, а водієм я не піду». І поставили його на міномет – підносити і заряджати міни. А за два місяці він уже був старшим навідником міномета.
Перше місто Донбасу, в яке потрапив, було Костянтинівка. Далі бійців чекало Опитне, що неподалік Донецького аеропорту.
– Оце завтра маємо від’їжджати, а тут з дому дзвонять, вітають – син народився! Ви не уявляєте, що я тоді відчував.
Тільки в Опитному розклалися – перша 120-міліметрова міна прилетіла. За міною «Гради» пішли з лісопосадки. І як почалося! Лупили з ворожого боку кожного дня. Як почали горіти хати, люди стали виїжджати із села.
– До кінця весни практично ні одного цілого жилого будинку в Опитному не лишилося. Там зараз заїхати – просто руїни. Коли ми проходили вулицями, то воронки від 120-х мін були в кожному дворі, – розповідає Сергій.
Запитую у нього про страх – коли він з’явився і як з ним чоловік боровся. Каже, адаптувався до фронтових реалій за два тижні, страх зник сам собою.
За три тижні – шість операцій
9 червня 2015 року навряд чи коли зітреться з пам’яті Сергія Тимощука.
– Майже рік служби пройшов. На тому боці знали вже наші координати, бо ж ми весь час стояли на одному місці, але поки не чіпали сильно. А то почали цілитися. Й от 9 червня ми з хлопцями йшли з позиції на відпочинок. Була десь шоста вечора. І тут «бах» з танка. До бліндажа залишалося всього метрів 20. З нас чотирьох троє отримали важкі поранення, а один відбувся контузією.
Сергієві розтрощило ногу. Ще годину-півтори після поранення був при свідомості. Каже, бачив, що кістка на нозі в двох місцях вище коліна лопнула, висить фактично на волосині, але болю не відчував, навіть жартував. Правда, дуже хотілося пити, а не можна було. То попросив у хлопців цигарку. Що було потім – не пам’ятає. До тями прийшов наступного дня в Дніпрі у госпіталі.
– Просинаюсь, а я прив’язаний, – пригадує Сергій перші хвилини, як опритомнів у госпіталі. – Хотів просто носа почухати. Дьорг – не можу рукою рухати. Зразу вниз глянув – ноги нема. Кажуть, були випадки, що хлопці зривалися з ліжка, падали, ранилися. Тому й прив’язують. А в мене ж ще й друга нога була поранена.
Там за три тижні бійцю провели шість операцій. Та у чоловіка сильна вдача. Наступного дня він уже вмовив сестричок, аби дозволили йому з ліжка встати! Якусь хвилю постояв, впершись у підвіконня. А за два місяці він уже впевнено стояв на своєму першому протезі, вітчизняному. Потім волонтери подбали про ще один, зарубіжний.
Ми застали Сергія Тимощука якраз, коли він повертався підводою з поля. Каже, що бережеться, важкого нічого не робить, бо не можна. І мимохідь розповідає, як з великою сапою навстоячки рядки проходить, як косою сіно коникові «скубає», як тачкою суне корми для живності – а тримають з жінкою козу, свиней, качок…
– Чи відчуваєте ногу, якої нема? – запитую у бійця.
– Відчуваю, – усміхаючись, зізнається. – І зараз ступня, як хто голочкою коле. А як коліно чухається, то шукаю нерва на культі й чухаю.
Він із захопленням розповідає про хатинку, яку нещодавно купив для своєї сім’ї, що зараз там робить нехитрий ремонт, аби можна було перебратися. Ділиться планами. А потім додає:
– Хоча, якби в мене була нога, щоб я міг бігати, то зі своїми хлопцями ще й зараз лишився би.
Наталія КРАВЧУК,
Хмельницька область
Фото автора
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!