Усе життя проводить у лікарні, вдома буває зрідка
Покинута сирота
шукала маму
Сьогодні Віра Михайлівна знову в Рівненській міській лікарні. Саме тут ми з нею і зустрілися. Коли побачила сяючі очі та приємну посмішку, просто не повірила, що цій жінці довелося витерпіти стільки болю.
– Я вам покажу, і ви все зрозумієте, – сказала пані Віра і підняла халат.
Руки, ноги, живіт – все тіло у післяопераційних рубцях. Єдиним «живим» місцем залишилось обличчя. Що вона пережила за останні 20 років, навіть подумати страшно! Хоча й до того життя особливо її не балувало. Вона не знала, як пестять голівку лагідні руки мами, не сиділа на татових міцних плечах – від манюсінької крихітки відмовилися і підкинули у Будинок маляти. Всякого довелося зазнати сироті у дитячому будинку.
– Серед 400 вихованців Тучинського інтернату нас, круглих сиріт, було тільки 14. Інших дітей на вихідні, канікули додому забирають, а ми залишаємося. А як же хтілося, щоб і за тобою хтось прийшов, добре слово сказав! Ніхто… Літом таких сиріт, як я, звозили в один інтернат – табір там для нас робили. Так побувала у всіх інтернатах Рівненської області. Вже коли Харківське училище закінчила, вирішила знайти рідних, подивитися на них, – стишеним голосом мовила Віра Михайлівна.
На руках юна дівчина мала тільки свідоцтво про народження. У ньому в графі «батько» стояв прочерк. Прізвище й ім’я мами було відоме, як і вулиця, на якій вона проживала у Рівному. Зі своєю подругою пані Віра тоді обійшла кожен будинок на вулиці Дворецькій. Але про жінку, яка її народила, ніхто нічого не знав. Для себе вирішила, що вона померла.
Лежачу Віру виходжувала вагітна донька
Сама вкусивши нелегкої сирітської долі, хотіла зробити все, аби свої діти ні в чому не мали потреби. З юних літ для цього важко гарувала – працювала у ЖЕКу маляром-штукатуром. Особисте життя не склалося: чоловік безбожно пиячив, тож довелося розлучитися. По суті, дітей – сина і дочку – на ноги ставила сама.
– Я була така здорова, що по 80-90 кілограмів могла піднімати. Нічим не хворіла, – розповіла жінка. – Біда прийшла раптово. Пам’ятаєте, у 90-і усім робили прививки від дифтерії? Так от, після того, як мені її зробили, температура піднялася, рука почорніла, і вже ввечері я була у лікарні.
Зразу Вірі Михайлівні зробили операцію, пересадивши шкіру в опіковому центрі. Але не прижилася. Довелося знову оперуватися, чистити шкіру… Жінці дедалі гіршало. Більше того, вона навіть на ноги не могла стати – майже дев’ять місяців була прикута до ліжка.
– Це було дуже страшно, коли тобі сорок років і ти вже можеш ніколи не встати, – ділиться наболілим співрозмовниця. – Мені навіть першу групу інвалідності тоді дали довічно. Несказанно повезло, що потрапила у руки Ігоря Феоктистовича Ігнацевича. Це хірург від Бога. Якби не він, то мене, може, й на світі вже б не було. І якщо чесно, то за мене більше ніякий лікар і не береться.
Сьогодні Віра Михайлівна ходить на своїх двох, а тоді поруч була тільки 19-річна донька Олеся. Сама вагітна, вона виходжувала хвору маму!
Внук Олексій, можна сказати, виріс у лікарняній палаті, – гірко всміхається жінка.
Наркози «посадили» серце, легені, нирки…
За двадцять років, що минули від початку хвороби, найдовший час, який вона провела вдома, – дев’ять місяців. А так постійно у лікарні. Перенесла понад 200 операцій під загальним наркозом! Це просто неймовірно! Зрозуміє лише той, хто хоч раз це пережив. Не всякий організм здатен витримати навіть дві-три загальні анестезії за життя. Віра Михайлівна змогла, хоча це не минуло безслідно. Вона є пацієнткою відділення не тільки гнійної хірургії. Має проблеми із серцем, нирками, легенями. Але поки тримається, і не в останню чергу завдяки вдало підібраному лікуванню.
Лікар Віри Михайлівни Ігор Феоктистович Ігнацевич, завідувач відділення гнійної хірургії Рівненської міської лікарні, зізнається, що ця його пацієнтка – унікальна. А хвороба її пов’язана з імунною системою.
– В організмі виробляються антитіла власної жирової клітковини, внаслідок чого наступають геморогічні некрози, які потребують хірургічного видалення, – пояснив Ігор Феоктистович. – Імунний процес прогресує. Практично нормальної шкіри у неї вже немає. Ми чистимо те, що зігнило. З кожним разом усе глибше, доходить до м’язів. Підібрали лікування, приписали гормони. Перебіг відносно сприятливий.
Що саме стало причиною виникнення хвороби, Ігор Феоктистович достеменно не каже. Провокуючими факторами, за його словами, могли стати стресова ситуація, переохолодження й інфекція.
Віра Михайлівна Воробйова дуже вдячна всім людям, які допомагають їй у скрутну хвилину. Коли ж я запитала, чи не має вона рахунку, куди б можна було переказувати гроші на лікування, подивилася на мене здивовано. Каже, справлялася сама: багато медикаментів надавала лікарня, декілька разів допомагав благодійник Віктор М’ялик, Таня Деркач із села Воронки Володимирецького району. Подивувалася її оптимізму: сама хвора, дочка безробітна, внук одинадцятикласник, як виживають на пенсію 1070 гривень?
– У людей ситуації бувають ще набагато гірші, – філософськи роздумує. – Є такі, що не ходять, сліпі. Я ж бачу і на своїх двох…
Наталка СЛЮСАР,
м. Рівне
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!