Їх познайомила війна. Юну волонтерку-медика Яну Зінкевич та добровольця ДУКу «Правий сектор» Максима Корабльова. А потім стало зароджуватися почуття – під залпи «Смерчів» та «Градів», канонаду ворожих куль та мін. То була «екстремальна» любов, яка врешті не витримала випробування часом і розсипалась. Як гільзи із вистріляної обойми…
Замість університету обрала війну
Яна готувалася до вступу в Львівський медичний університет, однак мрії перекреслила війна. З початком військових дій на сході дівчина записалась у медики-добровольці. Бо без медицини справді не уявляла свого життя. А ще не знала, як можна всидіти у теплих і тихих домівках у той час, як хлопці на передовій мерзнуть в окопах та глохнуть від ворожих обстрілів.
За героїзмом цієї тендітної дівчини спостерігала вся країна: вона витягнула з передової сотні поранених бійців! Там, де було найважче, навіть «неможливо», завжди з’являлись Яна та її батальйон «Госпітальєри». Дарували хлопцям надію і вселяли віру в те, що за них є кому боротися. За легко поранених і важко скалічених, за зневірених і тих, хто давно попрощався з життям. Насамперед тому, що Яна сама в них вірила. Її «Тримайся!» для багатьох звучало як наказ, який неможливо не виконати. А теплі слова підтримки ставали чи не єдиним промінчиком, що освічував нелегкий шлях після операцій та реабілітацій, шлях у мирне буття.
У постійних клопотах, турботі про поранених минав день за днем. Здавалося, немилосердна, кривава війна взяла Яну у свій полон. Та невдовзі дівчина зрозуміла, що попалась у зовсім інші тенета – кохання.
Максим Корабльов прийшов на фронт добровольцем ДУКу «Правий сектор». Мужня Яна, яка, не зважаючи на власну безпеку, рвалася на передову, викликала у хлопця захоплення. Дуже швидко воно переросло у щось більше, стало взаємним. Врешті там, на війні, між парою зародилися стосунки.
«Я жива?»
Яна і Максим стали доправляти у госпіталі скалічених бійців разом. Та якось авто «Госпітальєрів» на слизькій трасі Донецьк – Павлоград злетіло з дороги і кілька разів перекинулось. Яна вилетіла з машини, при цьому серйозно травмувавши хребет.
– Я жива? – запитала дівчина, побачивши в лікарні біля себе кохані очі.
– Жива, – відповів Максим.
Він ніжно тримав її за руку, кожним дотиком, словом, поглядом демонструючи: все буде добре. Знав, що на дівчину чекає переліт в Ізраїль та надзвичайно складна операція, яка невідомо чи поставить Яну на ноги. Та свої сумніви й переживання намагався ховати за сімома замками, аби не розтривожити, не відібрати в юнки надію на одужання. Він був поряд – не лише як друг, а й як мужчина. Але коли Яна вже проходила реабілітацію та зізналася, що чекає від нього маля, ця новина збила Максима з пантелику.
– Ви плануєте одружитись? – якось під час зйомок новин поцікавилися в пари журналісти.
– Маю таку надію, – відповіла вона.
– Подумаю, – неохоче відказав він.
Тоді вся країна затамувала подих: а як справді не одружиться, покине? Хоча не хотілося вірити, що той, хто був поряд у найтяжчі миті в житті, може ось так підступно встромити у спину ніж. Однак зовсім скоро на телеекранах з’явився ще один сюжет. У ньому побачили Максима з розкішним букетом квітів і розгублену Яну на інвалідному візку, яка, почувши від коханого пропозицію руки та серця, тихенько промовила «так». Тоді чоловік на очах у всієї країни промовив:
– Яночко, ти знаєш, що я тебе дуже сильно люблю. Вірю, що ти мене теж. Я сильно нервую, але кажу: буду дуже щасливий, якщо ти погодишся стати моєю дружиною.
Весільний піджак-«рушник»
Весільна церемонія проходила на березі Дніпра. Яна та Максим їхали до шлюбу в реанімобілі, подарованому волонтерами. Їхали, як на передову.
Раптом уперіщив дощ. Злива все дужчала, не вщухала.
– Стеліть молодятам рушник, – скомандував хтось, аби швидше розпочати урочистість.
Тоді друзі похопилися, що не встигли взяти із собою рушник. І міський голова Дніпра, який був присутній на весіллі, перед ногами наречених простягнув свій піджак!
У ті хвилини таким деталям ніхто не надавав уваги. Але про кожну дрібничку, яка, можливо, віщувала невдале сімейне життя, згадали дуже швидко. Бо після того, як Яна народила донечку, чоловік із сім’ї… пішов.
Чи може бути більша драма для закоханої жінки? Яка, ризикуючи власним здоров’ям і життям, наважилася на неймовірне – будучи прикутою до інвалідного візка, привела на світ дитя. Та Яна мужньо перенесла цей удар долі.
– Не все у житті закінчується хепі-ендом, – по-філософськи відповіла молода жінка на запитання, чому поряд не видно Максима. І додала: – Кожна людина сама вибирає свою долю. Можливо, він здався, а може, просто слабкий. Але це його життя. Я не засуджую.
Яна нарекла доню Богданкою, бо це маля справді їй «Богом дане». Й буквально за кілька тижнів після пологів відновила волонтерську роботу. Зайнятість допомагає їй відволіктися від сумних спогадів та роздумів, чому батько не хоче бачити не лише її, а й дитини…
Світлана РІДНА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!