15 літ каторги за те, що налупив коханця жінки

15 літ каторги за те, що налупив коханця жінки

Невигадана історія

Замолоду Гриць гарним парубком був! Чорний густий чуб і великі небесно-голубі очі не одній дівці ночами снились. А головне – дуже добрий. Його ж рідний батько із хати вигнав за те, що взяв з дому мішок зерна і поїхав на Случ передати його голодним людям (у радянській частині України страшенний голод у ті часи був). Два роки ходив після того Гриць наймитував. І хто знає, як би все у нього склалось, якби на третій рік своїх поневірянь не попав він до Тихона Стрельняка. Хазяїном Тихін був на всеньке село. Їздив у Америку, заробив грошей і купив 20 гектарів земельки. І косарка у нього, і плуги різні, і коні. А хату яку велику, добротну, вкриту бляхою звів! Одна «біда» була у Тихона – шість дітей мав, і всі дівки. Помочі від них особливо ніякої. Добре, що хоч старша, Лізавета, заневістилася: зять у хату прийде, буде ще один мужик, – усе надіявся Стрельняк.

Старша Тихонова донька Ліза була не те щоб красунею, але дуже милою. І хоча росточком дуже маленька (як і весь рід Стрельняків), зате мала товсту русу косу, завжди сяючі світло-коричневі очі, а як усміхнеться – ямочки на щоках з’являються. В них, у ці ямочки, і закохався Гриць без пам’яті, коли прийшов до Тихона у те літо на роботу найматися. Та й самій Лізаветі парубок приглянувся.

Спочатку молоді тільки переглядалися, працюючи пліч-о-пліч. Із часом Гриць зважився запросити Лізу на вечорниці. Ідучи додому, незчулись, як світанок застав їх в обіймах один одного під величезною старою грушею. 

– Що ж робитимемо, Лізавето? Хіба твій батько видасть тебе за такого голодранця, як я? – бідкався Гриць.

– Та, може, якось впросимо, у ноги впадемо, не звір же він, – очима всміхнулася дівчина, а на щоках заграли такі любі Грицеві ямочки.

***  

– Надумав, кажеш, на Лізаветі женитися? – поклавши міцно стиснуті руки на стіл, Тихон поглядом ніби пригвоздив Гриця до підлоги. Потім опустив очі й щось довго думав. Парубок же стояв блідий, мов стіна. І тільки серце гупало в грудях так, що, здавалось, от-от вистрибне.

– Ну що ж, хлопець ти роботящий, – розтягуючи слова, нарешті оголосив свій присуд Тихон. – До того ж крепкий, довгий. Може, внуки будуть високими. Житимете коло мене. Весілля зіграємо восени.

Гриць не тямив себе від радості! Відтоді робив, як віл. Усі тільки встають – а Гриць уже на дворі порається. Лягають спати – Гриць іще щось домайстровує.  Все хотів тестеві доказати, що й він на щось здатен. Через дев’ять місяців після весілля, якраз на Петрівку, в них із Лізою донечка знайшлась. І став, напевне, Гриць би великим господарем, та все життя пішло не так.

Спочатку прийшли перші «совєти». Тихона, як «куркуля», зразу забрали. Завезли у райцентр і закрили у місцевій тюрмі. Сім’ю не зачепили. Проте Гриць з Лізою, її сестри були готові, що їх можуть на Сибір вивезти. У багатьох селах так робили. І про це люди перешіптувалися. Та тут німець прийшов. Життя повернулося на довоєнне русло. Хіба що головним мужиком у родині став Гриць: Тихін з тюрми так і не вернувся. Часи були неспокійні. Хлопці з лісу іноді до хати заглядали, агітували господаря до них іти. Та Гриць відмовлявся. Мовляв, подивіться, скільки у мене жінок у хаті, куди я їх покину? Відкуповувався то борошном, то куснем сала.

Так за буденними справами спливли роки, знову «совєти» повернулися. І Гриця в армію забрали.

У 45-му повертався в село героєм. Мав медалі «За визволення Берліна», «За відвагу» і орден Слави, вони виблискували на сонці. Так само блищали й очі Гриця: як же він скучив за своєю Лізою за два роки! Нічого так не хотілось, як пригорнути її до себе міцно-міцно та не відпускати. І дивитися на ямочки, які з’являтимуться після кожної усмішки.

***

Уже біля самої хати Гриця щось кольнуло у груди. Біля тину стояв прив’язаний якийсь незнайомий кінь. Було дуже тихо. «Напевно, всі на сіні», – промайнула думка. Краєм ока помітив, як із сусіднього подвір’я визирнула стара баба Горпина і хутко зникла, затиснувши рота рукою.    Гриць тихо натиснув на клямку дверей – вони відчинилися. Почув шарудіння у кімнаті, зайшов… і обімлів. На ліжку в одній тонкій сорочці лежала його жінка, а поруч неї в самому спідньому – незнайомий чоловік. Усе попливло перед очима у Гриця, кров ударила у голову. В кутку біля дверей намацав батіг, схопив. Незнайомець зірвався з ліжка: «Ей, солдат, ти чєво? Давай поговорім», – почав белькотіти, відступаючи до дверей. Та Гриць із шаленими очима йшов мовчки слідом, міцно стискаючи батога. Чоловік кинувся навтьоки із хати. Гриць за ним. Наздогнав уже на вулиці. І коли той упав, прямо посеред дороги почав гамселити батогом так, що тільки повітря свистіло. Нічого не бачив кругом і не чув, як Ліза, виснучи у нього на нозі, крізь сльози кричала:

– Облиш, Грицю, це наш повноважений! Я мусила, мусила… Інакше ти б нас усіх не застав – він сказав, що на Сибір усіх виселить…

***

Судили Гриця у райцентрі. За напад на представника радянської влади, антирадянську діяльність йому впаяли 15 літ таборів. Повертатися чоловікові вже було нікуди. Його Лізавета за цей час померла, донька виїхала у місто, а хату забрали і зробили у ній клуб. Село зустріло Гриця гробовим мовчанням. Хто й не знав, що то за хмурий незнайомець іде, а хто і впізнав, та мовчки відвертав очі. Навіть рідний батько, уже старий, з кульбачкою, «добрий день» не сказав, коли проходив повз його хату. Бачив же, що син вернувся! Все не міг простити того мішка збіжжя, відвезеного для голодуючих людей. Прихистила Гриця стара баба Оксеня, яка одиноко жила у старенькій хатині на краю села. Він влаштувався на роботу в колгосп. Коли на 9 Травня його не привітали і не покликали на парад – уперше за все життя на очах з’явилися сльози. Він мовчки їх ковтнув. З того часу в характері Гриця з’явилася «вредність». І піджак з медалями люди побачили тільки після смерті.

Марта ДИМИДІВСЬКА

 

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук матеріалів тільки за наявності гіперпосилання на www.visnyk.lutsk.ua

Хочете отримувати цікаві пропозиції на свою пошту?
Вкажіть свій емейл.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!