«Як почую про розлучення – задушу»

«Як почую про розлучення – задушу»

Невигадана історія

Із чоловіком мала біду, а з італійцем – щастя

Нарешті Галя приїхала в рідне село. За два роки, що тут не була, воно й не дуже змінилось. Облуплені хати, перекособочені паркани і люди, чорні від роботи. Віталася, їй одказували, але не могли зрозуміти, що то за шикарна білявка йде вулицею. Бо раніше Галя мала чорне, як вороняче крило, волосся і таке ж життя. Лише на чужині відчула, що таке щастя, і вирішила перефарбуватись у білявку. Чому? Бо чорна смуга скінчилася. Почалася біла.

Красунчик не пив, не курив, але лупив

Побачивши на весіллі у подруги старшого свата, Галя потонула у його волошкових очах. Густе смолянисте волосся спадало на плечі. Тоді тільки входило у моду серед хлопців його заводити.

– Василь, – представився і галантно простягнув руку. – Можна даму запросити на танець?

Коли закінчила грати музика, під ручку завів на місце, де стояла. У їхньому селі хлопці ніколи не проявляли джентльменських манер. Та й які з них танцюристи, лише по ногах партнерки тупцяти вміють. Саме галантністю підкорив Галине серце міський парубок. Дівчина працювала на швейній фабриці у Луцьку. Чекав її біля роботи, додому проводив, квіти дарував. «Та це ж справжнє щастя!» – тішилася і всією душею горнулася до нього. Вже до весілля почали готуватися, коли несподівано спалахнула суперечка. Приревнував коханий до сторожа дядька Івана. Галя сміялася з того, бо й приводу ніякого не було, жартуючи сказала: «Дурненький, я ж тебе одного люблю». «Я дурень?! – аж оскаженів Василь. – То ти селючка задріпана! Маєш сліди мої цілувати, що я тебе з гною витягнув!» Дівчина аж остовпіла від таких слів. Зняла персня, який дарував кавалер, коли освідчувався, і, плачучи, кинулася в під’їзд. Кілька днів Василь не з’являвся, аж через тиждень прийшов миритися. Не слухала улесливих слів. «Весілля не буде!» – сердито кинула. «Я тобі ще покажу!» – пригрозив жених і подерся на високе дерево біля фабрики.

– Стрибну вниз! Покалічуся, коли покинеш мене! – кричав на всю горлянку.

Подивитися на таку виставу повискакували всі працівники. Хтось сміявся, хтось злякався і просив Галю подумати.

– Ой, дитинко, куди ти голову пхаєш… – сумно чи то питав, чи то стверджував дядько Іван.

Простила, бо ж таки любила цього дурня. Коли одружилися, молодятам дали кімнатку в гуртожитку. Здавалося б, живи та радій. На перших порах так і було, а потім почалося. Василь ніколи не пив, не курив, але і так був «слабий на всю голову», як кажуть у народі. Дружина мала годити в усьому і слова проти не казати. Затримається на роботі, не встигне вечерю зготувати – ходить із синцями. Купить якусь одежину – знов бита, бо ж «гроші потратила на дурне». Не зупиняло садиста навіть те, що під серцем носила дитинку. Народження синочка не принесло спокою. Бив, бо «дитя не вміє глядіти, плаче воно». Швидко з квітучої 20-річної дівчини перетворилася на змучену жінку. А чоловік як був красенем, так і залишився. Тільки дружина розуміла, що за гарною обгорткою захована душа тирана. Ще й коханку завів – мусила терпіти. Якось попросила чоловіка помогти занести консервацію в підвал і тут зважилася на бесіду:

– Василю, давай розведемося. Ти маєш іншу. Не муч мене!

– Що-о-о-о? – оскаженів той і вчепився за шию.

Від болю жінка знепритомніла, а коли прокинулася – побачила на грудях рожеву пляму. Виявилося, благовірний відливав її виноградним соком із банки. Ледве піднялась у квартиру.

– Ще раз почую про розлучення – задушу! – пригрозив, не відводячи погляду від телевізора.

Поїхала заробляти на машину

Відтоді почала думати, як утекти від деспота. На щастя, незабаром і хороша нагода підвернулася. Подруга саме приїхала з Італії і розповіла, що їй треба підміну, щоб доглядати хворого синьйора Джованні.

– Платить добре, їдьмо, – вмовляла Віта. – А твому скажемо, що паралізовану бабу глядіти будеш і на машину гроші привезеш.

І справді, Василь марив легковиком, але працювати не спішив. Галя ж із зарплати швачки, зрозуміло, нічого не могла відкласти. Заставши чоловіка у гарному настрої, почала оповідати про Віту, скільки євро заробила.

– Бачиш, інші жінки за кордон їдуть, дбають про сім’ю, а ти тримаєшся фабрики, як воша кожуха, – невдоволено бурчав Василь.

– Та вона й мене із собою кличе. Може, рвонути? Машину купимо нарешті.

– О, то добре придумала! – засіяв благовірний. – Тіки малого в село відправиш. Не маю терпіння з ним бути.

Італія зустріла спекою та красивими краєвидами. Потрапила у мальовниче містечко Тіволі неподалік Риму. 70-літній синьйор Джованні не потребував особливого догляду, хоч і був онкохворим, швидше одинокому чоловікові хотілося спілкування.

– Що ж робити? Я тільки два слова знаю його мовою – «грація» і «бонжорно», – переживала Галя.

– Навчишся, – втішала подруга. – В хороші руки попала.

І справді, виявилося, синьйор знаходив утіху в тому, що вчив українку італійської. Тицяв пальцем у якийсь предмет, говорив назву, а жінка все старанно занотовувала. За два тижні вони розуміли одне одного без слів. Чоловік аж розцвів поруч зі своєю молоденькою доглядальницею. Два роки збігли як мить. При доброму синьйорові й Галя з гидкого каченяти перетворилась у прекрасну лебідку. Забула про бійки й образи. Тому майже й не згадувала чоловіка, лишень дуже сумувала за сином і батьками. Вирішила відпроситися додому.

Зажурився синьйор, що втече від нього. Спустившись увечері до столу, поклав на тарілку обручку.

– Хочу, щоб ти завжди була зі мною!

– Але ж я одружена… – аж розгубилася від несподіванки.

– Знаю. Їдь. Вирішуй це питання і повертайся. Я тебе чекатиму. І твого сина.

Руслана ТАТАРИН

 

 

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!