Марія, закриваючи очі, тихо промовила:
– Все, Петре…
Чоловік ніжно тримав її за руку. Він устиг перед тим, як опустилися повіки, вловити згаслий погляд дружини. Від відчуття, що навіки втрачає найдорожче, стисло груди.
– Спочивай з Богом, – врешті видушив із себе.
Час ішов – година за годиною, а йому не хотілося відходити від своєї Марії. Розумів, що бачить її востаннє. Мимоволі грів у долонях жінчину руку, у спогадах воскрешаючи кохання, яке проніс крізь усе життя.
Петро і Марія виросли фактично разом, бо їхні батьки по сусідству позводили хати, разом і до школи ходили. Коли вперше промайнула між ними симпатія, хтозна. Але всі помітили, як у старших класах Петро почав проявляти до Марії знаки уваги. Після випускного ж став сором’язливо зізнаватись однокласниці, що хотів би з нею звити сімейне гніздечко, в парі слухати дитячий сміх. Ці слова дуже зачепили дівоче серце. Не довго думаючи, вона погодилася виходити заміж.
Тоді про подальше навчання сільська молодь рідко задумувалася, бо треба було гарувати в колгоспах. І Марія з Петром «впряглись» у той каторжний труд. Дівчина – ланковою (дуже швидко вибилася в «передовики»), хлопець – трактористом. Роботи було без просвітку, але вдома завжди панував сімейний лад. Не раз подружки Марії заздрісно казали:
– Везуча ж ти, Марійко! Твій Петрусь на руках тебе носить. Ніколи не крикне, не облає. Сліз із ним не проливаєш.
А вона тільки посміхалася. Бо й справді нічого поганого про свого чоловіка сказати не могла.
***
Роки спливали. Одне за одним сини в Марії народились. Як Петро трусився за дружиною, коли вона ходила вагітна! Борони Боже, щоб щось важке підняла, зайве на полі спину гнула. Треба було йти на ланку – сам за неї до роботи ставав! І вдома з дітьми старався допомогти. Прокинеться серед ночі, бачить, як Марія з малям на грудях засне, – перекладе хлопця в колисочку, залюляє, кохану накриє:
– Спи-спи, – тихенько прошепоче на вушко, коли та почне прокидатися, проведе по її розкішному волоссю, що хвилями спадає з подушки, поцілує.
***
Діти повиростали, батьки постаріли… А Марія з Петром усе в купочці. Разом у поле, разом у хлів, разом у місто на базар. І всюди у них лад.
Відгуляли Петрове 50-річчя. Через місяць і в Марії мав бути золотий ювілей. Та за кілька днів до торжества бідолашну розбив інсульт.
Скільки Петро виїздив по лікарнях! Скільки вивозив грошей та торб! Сам у палаті сидів коло неї, з ложечки супчик давав, коси розчісував, голову мив. Глядів, як за малою дитиною. І все розповідав – про село, дітей і внуків, сусідів та поле, якому Марія віддала життя.
Він міг годинами той душевний монолог читати, прицмокуючи при кожній деталі, усміхаючись на свій же жарт і плачучи при думці про сокровенне – дружину, яку могла занапастити хвороба. Й одного дня Марія таки заговорила.
– Це якась ворожба, – заздрісно перешіптувалися поза спинами сусідки по палаті. – Причарувала його, чи що? До нас дочки не хочуть ходити, носом крутять, що тут є санітарки та медсестри, а це чоловік днює і ночує коло неї.
Ніхто віри не йняв, що все життя цю пару тримає кохання.
Одне слово, таки викарабкалася Марія. Хоча стало їй важче ходити, говорити, ледве сама ложкою їсти могла, зате була жива. А Петро ще більше старався її берегти, всю важчу працю на себе перекладав. Дуже картався в душі, що нічого більшого для дружини зробити не може. Бо ж лікар попередив: як інсульт повториться, навряд чи жінку вдасться врятувати.
Загризся цим Петро – і сам занедужав, цукровий діабет узявся. А з ним уже не було кому возитися так, як він з Марією.
***
– Дивися, ледь по світу ходять, а все за ручки тримаються, –шушукались односельчанки, дивлячись, як Марія з Петром, насилу переставляючи ноги, йдуть до церкви.
– А як він на неї дивиться! Мій і в двадцять не проявляв стільки ніжності. А це ж їм під сімдесят, певно, – казала одна.
– Дивись-дивись, ще й обнімає ніжно за талію, коли стане з кимось говорити. Ото любов! – додавала інша.
Це була остання золота осінь, що люди їх бачили ось так у парі. Бо тільки задощило, Марія злягла. Коли хтось заходив провідати її, дивувався, як у хаті все чисто, аж вилизано, гарно пахне борщем чи свіжозвареною товченою бульбою.
– От невісточки молодці, часто забігають, – переповідали одна одній.
Ніхто й гадки не мав, що все це робить сам Петро.
На Покрову, коли в церкві вранці вдарили у дзвони, чоловік у храм не пішов. З ним прощалася Марія. І хоч останні кілька днів вона майже нічого не вимовляла, тепер ледь чутно промовила те таке страшне для нього слово «все». Він не хотів вірити у невідворотність долі, міцніше старався стиснути Маріїну руку, однак вона вже ні на що не реагувала. До вечора ось так просидів, тоді помив дружину, нарядив, поклав на ліжко й дав знати синам.
Ішов Петро за труною чорний від горя. І поминальна служба, і сам похорон, і обід пройшли для нього, як у тумані. Якось відбув він «дев’ятий» день, а до «сорокового» не дожив.
– Покликала таки Петра за собою, – знову не вгавали сільські балачки. – За життя все коло Марійки своєї бігав, і після смерті побіг за нею…
Наталія КРАВЧУК, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!