Захотіла молодичка двох чоловіків мати

Захотіла молодичка двох чоловіків мати

Невигадана історія

Залишилася без обох і без хати...

 

Ця драматична історія розігралася у невеличкому селі на Поліссі. Можливо, хтось і впізнає в ній себе. А комусь просто захочеться когось з її героїв пошкодувати. Бо в результаті особистого щастя не отримав ніхто – ні молодичка, яка дурила благовірного, ні її чоловік, ні любас.

Марія ще зі школи хизувалася своєю вродою. Бо й справді мала розкішну русяву косу, гарні великі очі й осину талію. Любила одягати блузку з декольте, щоб підкреслити усі свої дівочі принади. І в сільських хлопців за нею аж слинка котилася.

Та не про таку пару вона собі мріяла – неодмінно хотіла хлопця «городського», як мінімум з квартирою, а ще краще – з хатою. Щоб пилинки з неї здмухував. Чи то вона вже так твердо бажала, чи мати щовечора вдома щиросердно вимолювала дитині жіночого щастя, але стався випадок, який буквально на блюдечку приніс їй саме такого жениха.

Словом, після школи вступила Марія до університету. З нею вчилася така собі сіра мишка Настя, а в неї був майже на десять літ старший брат Дем’ян. Він уже мав на той час свою машину і невеличкий кіоск на базарчику, де торгував джинсами. Возив товар з Польщі. На першому курсі Настя запросила його на концерт до Дня студента, бо ж виступала разом з Марією, хотіла похвалитися. І брат накинув оком на довгокосу подружку. А на другому курсі вже поїхав до її батьків знайомитися.

– Але й твоя Машка кавалера відхватила, – заздрісно казали Маріїній матері сусідки. – Прям «джинсового короля».

А поза очі добряче пліткували.

– Бач, не схотіла ні Васьки, ні Петьки, селюками і пияками їх обізвала, – шепотіла на вухо одна другій.

– Ага, а Васьчина матір як почула це, стала проклинати Машку на чому світ стоїть. Кричала на все село: «Щоб сама така стала, як сина мого обізвала!»

До Марії частково доходили ті плітки. Та з них дівчина тільки сміялася:

– Хай говорять! Я заміж вийду – і тільки мене тут бачили.

***

І справді, на третьому курсі у неї вже поблискувала обручка на пальці. Перебралися молодята у найману квартиру, поки Дем’ян на купленій ділянці на окраїні міста взявся будувати хату. Коли Марія закінчила університет, будинок вже накрили й вмеблювали. Тож після «обмивання» диплома одразу справили й новосілля.

– Може, хватить тобі вже в Польщу мотатися, – якось завела мову з чоловіком Марія. – Я тижнями сиджу сама в порожній хаті. Скучно…

– Ще треба міцніше на ноги стати. Дітки будуть – їм треба про майбутнє подумати. Потерпи, кицюню, ще трохи, – просив. – Хочу збудувати свій магазин у місті – тоді заживемо!

Вона мовчки покивала головою, хоч той рай, у якому жила, почав їй набридати.

Життя її стало жвавішим, коли народила сина, а буквально за рік після нього і донечку. Й справді, Дем’ян став рідше їздити за кордон – вже до нього іноземні партнери зачастили, бо він таки збудував великий магазин, хоч не в центрі, та теж у дуже хорошому місці. Прибутки стали рости, як на дріжджах.

А Марія тільки командувала – хочу шубку таку, каблучку сяку, машину розтаку… Дем’ян любив її та потакав.

Однак у житті часто за білою смугою йде чорна. Дем’янів бізнес накрила криза, чоловікові довелося свій магазин переділити на відділи і «поселити» орендарів за символічну, але ж плату. А ще – самому за кордон їздити, бо обороти продажів різко впали, маленькі поставки ніхто з-за кордону робити не хотів. Дітей оформили в садок, а Марія пішла торгувати.

***

У неї за стіною розмістилася годинникова майстерня. Марія ніколи не бачила того майстра, аж поки одного разу він сам не зайшов у її відділ.

– Вибачте… Пані Маріє, я Олег, орендую у вас майстерню з ремонту годинників. У мене таке не зовсім скромне прохання: не могли б ви поговорити з Дем’яном Ігоровичем, щоб на місяць відтермінував мені орендну плату? У мене мама захворіла, потрібні кошти на операцію… Я потім усе виплачу, – просив.

Марія глянула нього: високий, смаглявий, підтягнутий… Не те, що її Дем’ян – за сім літ, відколи одружені, так розповнів, що в крісло робоче не вміщається. Ковзнув погляд і на праву руку. На ній не помітила персня. Щоб переконатися, чи одружений, лукаво так відповіла Олегу:

– Звісно, поговорю. Вам же ж, певно, і дітей треба годувати, не тільки матір лікувати…

– Та ні, нема в мене дітей, я неодружений.

Ці слова так в’їлися Марії в пам’ять, що вона не могла їх забути. І чим довше лишалася вдома сама з дітьми, тим частіше думала про того годинникового майстра. І одного разу сама зайшла до нього в майстерню під приводом поцікавитися, чи одужала його матір. Олег гав не ловив – вгледівши бісики в Маріїних очах, і собі став до жінки загравати. А там і перебрався у її ліжко.

Майже рік зраджувала Марія Дем’янові. Та одного разу він повернувся з-за кордону раніше. Класична картина: заходить до хати – а в його ліжку похропує коханець…

Що тоді робилося – страшно й описувати. Так лупив Олега, що на ньому живого місця не лишилося. Боялася Марія, що і їй добряче дістанеться, та чоловік лише взяв її за коси й викинув надвір, як погане кошеня. Так простояла без трусів на ґанку до ранку, поки Дем’ян викинув їй з вікна якісь старі лахи і сказав забиратися геть.

Розлучення було важким. Які Дем’ян не наводив аргументи, та суд залишив діток з мамою. Марія тоді поводилася гонорово, бо ж уже жила в Олега. Та коханцеві «фіфа з багажем» швидко набридла, і за півроку він теж виставив її геть. І поїхала Марія в село. Соромно було повертатися, та що вдієш? Ні житла, ні роботи нема… Тепер із заздрістю дивилася на хати Василя і Петра, яких колись грубо відшила, – у них вже поралися інші газдині, щебетали дітки.

Аліменти Марія вибила непогані, але з толком використати гроші не змогла. Стала балувати себе шампанським з коньяком, топити своє «жіноче горе», потім – горілкою чи самогоном. Врешті спилася й зовсім молодою померла. Дем’ян так і не зміг добрати собі пари після того, як так гірко обпікся з Марією. Тепер доживає віку з донькою. А Олег? Так життя повернулося, що наступив на свої ж граблі – його дружина завела собі любаса. Пережити цього не зміг – і поліз у петлю…

Наталія КРАВЧУК

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!