Помста сусідів

Помста сусідів

Невигадана історія

Друзів розвела не кохана дівчина, а яблуня і «Москвич»

Андрій та Василь дружили з дитинства. Ходили в один клас, сиділи за однією партою і разом в Афганістані їли солдатську кашу з однієї миски. Василь навіть одного разу врятував Андрія від засідки. І одна дівчина їм після служби подобалася. Та навіть і це не розлучило вірних товаришів. А посварилися через заздрість.

Після служби в армії Василь та Андрій влаштувалися працювати на завод в обласному центрі. Удвох жили в кімнаті гуртожитку. Одного вечора пішли на танці у міський парк. Чомусь обом впала в око юна дівчина у блакитному кримпленовому платті.

– Дивись, яка гарна дівчина стоїть біля дверей, – штурхнув Василь Андрія.

– Ти теж її побачив? – не на жарт здивувався друг, бо вже намірився запросити її на танець. – Але чур, вона моя!

Василь скривився, та вирішив не перечити другові. Та ведучий раптом оголосив білий танець. Як забилися серця в обох, коли та гарна білявка у кримпленовому платті попрямувала просто до них. Хлопці неприховано занервували: кого ж вибере? Буквально за метр від них дівчина рвучко повернула вбік і з усмішкою запросила до танцю високого смаглявого хлопця. Товариші розчаровано провели парочку поглядами, і до їхніх вух долинули слова дівчини, сказані кавалерові:

– Ну, чому ти образився? Я ж люблю тебе…

Тоді вони зрозуміли: дівчина зайнята, і то серйозно. Проте після цього вечора вони стали стежити за її життям. Знали про неї все: живе у сусідньому гуртожитку, працює на хлібозаводі, збирається заміж за того чорнявого парубка. Та раптом до хлопців дійшла весела і водночас сумна новина: білявка не на жарт посварилася зі своїм кавалером.

– Слухай, Васю, вона моя, це я серйозно, – завів мову Андрій.

– Чого твоя? – Василеві очі засвітилися злобою. – Я першим її побачив. – А за мить запропонував: – Значить, граємо в карти. Хто виграє – того і дівчина.

І хлопці просто на підлозі стали цинічно вершити людську долю. Від тривоги їх аж в піт кидало. Вони голосно ляскали картами, кидаючи їх на паркет.

– Ха, у мене козирний туз! – як коняка, заіржав Василь.

Андрієві нічого не лишалося, як змиритися: гра є гра. Він ображено дивився у вікно, як Василь на радощах вибіг з гуртожитку, купив квіти у бабці, яка торгувала на зупинці. Аж раптом з дверей дівчачого гуртожитку вивалив святковий гурт, а за ним – той високий чорнявий хлопець виносив на руках Надю у… білій весільній сукні. Василь мить розчаровано постояв на тротуарі, а тоді сердито жбурнув квіти у смітник. Якраз під’їхав тролейбус, тож він скочив у нього і подався у місто. Повернувся аж під ранок – засмучений, п’яний. І відразу ж розбудив друга:

– Слухай, Андрію, чого сваритися через якусь дівку? Будемо знову друзями. По руках?

І хлопці зажили, як раніше. Щоб ще більше зміцнити свою дружбу, навіть в один день одружилися з двома подружками. Життя потекло спокійно. Отримали квартири на одному поверсі, згодом хазяйнували за містом на сусідніх дачах. Їздили відпочивати сім’ями, які скоро поповнилися дітьми. І все було б добре. Але...

***

Одного дня Андрій сказав товаришеві, що приїде на дачу із сюрпризом. Василь з дружиною чекали його з хвилини на хвилину.

– Дивись, вони на машині їдуть! – зі злобою промовила Василева Зоя.

Він придивився: і справді, Андрій із сімейством виходив з новенького «Москвича». На душі від злості зашкребли кішки. Тож коли друг підійшов і запросив підійти подивитися на авто, Василь навіть не простягнув руки. А Зойчине обличчя перекосила зла посмішка:

– Що, машини не бачили? – іронічно хмикнула. І пішла до хати. За нею поспішив і Василь.

Андрій стояв ніби розчавлений. Не думав, що така чорна заздрість з’їсть серце вірного друга. Щоправда, запропонував Василевій сім’ї разом повертатися додому у місто на машині, але ті з гордо піднятими головами, тягнучи за собою важелезні «кравчучки», попленталися за два кілометри на електричку.

Після того друзі не ходили один до одного на іменини, які завжди святкували разом. Лише сухо віталися, коли випадково зустрічалися у під’їзді чи на заводі. Відтепер Андрій чув, як за стінкою, де була Василева спальня, Зойка, не соромлячись сусідів, з плачем і криками докоряла своєму чоловікові, що той безтолковий, бо не має машини. Хоча за півроку Василь теж придбав «Москвича», та колишньої дружби вже було не вернути.

Не розмовляли друзі й на дачі. Та одного разу Василь з вікна побачив, як Андрій став цюкати сокирою свою яблуньку, гілля якої висіло над товаришевою землею.

– Нащо рубаєш? – шарпнув Андрія.

– Бо яблука падають на твою землю, – і вцідив Василеві межи очі.

– Ще пошкодуєш, гад! – просичав той.

Серед ночі усіх розбудило голосне нявкання. Андрій з жінкою прислухалися: ніби тисяча котів разом виють. Коли чоловік вискочив на ґанок, то побачив, як на подвір’ї з добрий десяток котів, чи не з усього дачного масиву, огризаючись та відштовхуючи один одного, щось хлебчуть з миски. Принюхався: то був запах валер’янки.

– Ах так! – прохрипів сердито.

Вже зранку на увесь двір верещала Василева Зойка. З їхнього туалету за гаражем просто випливали нечистоти, і здавалося, що кінця краю їм нема. Андрій же у вуса злостиво посміхався: добрі вдалися дріжджі, які вкинув у нужник.

***

Недовго товариші тішилися життям. Можливо, це їх Господь покарав за злобу та заздрість: один за одним ще молодими пішли на той світ. Василь на смерть розбився на слизькій дорозі, коли їхав у село своїм «Москвичем». А за кілька днів Андрій захлинувся блювотою, коли п’яний пішов у туалет на дачі. Там, у нужнику, його і знайшли. Ну, хіба не дивно?

Виходить, що сороковини по чоловіках дружини робили в одну неділю. Коли виходили з церкви, то навіть не привіталися одна з одною і злобно відводили погляди. Вони не могли простити дурості і заздрості. Лише діти є діти – вони й далі дружили між собою.

А через десять років дочка Василя та Андріїв син… одружилися. Тож жінки стали свахами. Стали родичатися лише після народження внука.

Юлія ШЕВЧУК

Передрук заборонено!

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!