Збиралася вмирати – і вийшла заміж

Збиралася вмирати – і вийшла заміж

Невигадана історія

Листи в армію летіли чи не щотижня. У них Таня писала Петьці, як любить його, розповідала про сільські новини, хто до кого ходить, хто з ким одружився. Та після Нового року від його Тані – жодної звісточки.

Петька непокоївся, переживав: може, що сталося? Написав з десяток листів, та відповіді так і не дочекався. Усе йому пояснив найкращий товариш: «Чи ти придурок? Ще в листопаді Танька заміж вискочила в Луцьк. Найшла якогось з квартирою».

***

Відтоді минуло тридцять літ. Петро вже давно жив на Півночі. Туди виїхав одразу після армії. Втік з села, щоб зайвий раз не тривожити свою душу зустрічами з Танею, яка часто навідувалася до батьків. Знав, що з чоловіком вона жила добре.

– Сину, не муч своє серце тою Танькою, – жалібно просила мати. – Не дочекалася, значить, не любила.

Петро і подався до армійського товариша на північ. Додому навідувався вкрай рідко і жодного разу не зустрівся з Танею.

Коли допрацював до пенсії, вирішив поїхати на батьківщину і купити собі будинок, щоб там доживати віку. Дізнався, що біля самого озера продається старенька хатина. Вхопився за цю думку: місце на окраїні соснини біля самісінького берега не давало спокою. Що йому заплатити за нього якусь тисячу доларів? Зведе омріяний невеличкий будинок! І буде на старість літ тішитися життям.

І ось нарешті своєю машиною вже мчав до села. Відразу ж за райцентром на узбіччі помітив немолоду худеньку жіночку з торбами. Вона так енергійно махала рукою, що не міг не зупинитися – видно, людині вкрай треба під’їхати. Галантно відчинив дверцята – і обімлів. Невже його Таня?! Краєм ока ще раз зиркнув: точно вона! Жінка, важко відсапуючись, вмощувалась у крісло.

– До Синівки, будь ласка, – промовивши, мимохідь глипнула у дзеркальце. І зустрілася з його пильним поглядом.

Вона не могла промовити й слова. Гарний, доглянутий чоловік, сивина на скронях лише додає привабливості. І чого вона його колись проміняла на Генку, якого ледве знала?! Скільки ж це років минуло, відколи востаннє бачилися?

– Чого мовчиш? – усміхнувся. – Скільки років ми не бачилися?

– Мабуть, тридцять… – прошепотіла, стримуючи сльози.

Петро скоса поглянув на колишню любов. Та-ак, далеко їй до міських жіночок, що так і липнуть до нього. Одягнута у якийсь незграбний зелений костюм, яскраву рожеву блузку, чорні грубі туфлі, що аж в’їлися у її ноги. А руки… Порепані, мозолисті… Таня помітила, яким поглядом він ковзнув по її шорстких руках, і знічено сховала їх під сумку.

Так стало її шкода. Аж у серці защеміло. Скільки разів подумки уявляв цю зустріч, знав, що їй скаже. Запитає, чим же ліпший той «городський»… А зустрілися – і як води в рот набрав.

– Як живеш? – першим порушив мовчанку. – Як чоловік? – вимовив це з притиском.

– Рік тому помер. Останнім часом й не жили разом. Коли доньки вийшли заміж, я перебралася у батьківську хату в село. А він спився. А ти? Сам приїхав чи з жінкою, дітьми?

– А я ніколи й не був жонатий, – ошелешив Таню.

– Чого? – здивовано протягнула: такий чоловік – і сам?!

– Мабуть, не міг знайти таку, як ти, – відрубав і різко зупинився біля її хати.

Останні його слова геть збили з пантелику. Він її й далі любить… Сам-один… Нежонатий… Дітей немає… Почервонівши, стала виходити з машини, як стара баба. Петро підхопився, допоміг витягнути торби. І ненароком торкнувся її руки. Аж відсахнувся від несподіванки, а Таню ніби струмом вдарило. Мовчки сів у машину і поїхав, здіймаючи куряву. А вона побрела до хати зі своїми базарними торбами. І світу за сльозами не бачила…

***

Уже наступного дня він, дізнавшись Танин номер телефону, подзвонив їй.

– Чого ховатися один від одного? – хрипло сказав. – Я увечері приїду.

У Тані шалено забилося серце від радості. До його приїзду готувалася, як у молодості. Поїхала в місто, де у салоні краси їй пофарбували волосся, зробили гарну стрижку, яка забрала літ десять, випестили порепані руки, намалювали нігті. Вона себе не могла впізнати у дзеркалі. І це треба було чекати Петра аж з Півночі, щоб стати гарною жінкою?! А вже ж збиралася вмирати, коли дочки вийшли заміж.

– Це ти? – здивувався Пєтька, коли вона зустріла його на порозі.

Уже сутеніло, і ніхто не бачив, як вони кинулися один одному в обійми, як він спрагло цілував її очі, коси, впивався у губи…

Наступного дня Петро перевіз свої речі до Тетяни. Не зважали на людський осуд і тішилися своїм щастям. Петро з великою охотою зводив свій будинок. А згодом Таня занедужала, марніла на очах. Коли вже не змогла встати зранку, щоб приготувати сніданок, повіз її у лікарню. Може, підхопила якусь болячку? Може, виразка дала про себе знати чи, не дай, Боже, та страшна біда?.. Нервово чекав у коридорі під кабінетом лікаря. Нарешті відчинилися двері, і вийшла розгублена Таня.

– Я… вагітна… – видихнула. – Божечко, що робити… який сором… – схлипувала.

Петро остовпів. А тоді до нього дійшло: він стане батьком! Уже не чув її зітхань, нарікань. Підхопив на руки і кружляв по коридору.

– Ну, перестань, люди дивляться... Чуєш?

На цю немолоду пару здивовано озиралися хворі. Але Петро нікого не бачив. Неймовірна радість розпирала його груди. Хіба міг коли подумати, що у 50 вперше стане батьком?! І йому народить дитину кохана жінка!

Через дев’ять місяців у новому великому будинку на березі лісового озера Петро з Тетяною робили хрестини для… своїх двійнят: синочка і дочки.

– У нову хатинку – дві дитинки! – приказували люди, коли йшли вітати молодих батьків.

Олена ПАВЛЮК

Передрук заборонено!

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!