Узяла до себе в дім хворого сироту
Невигадана історія

Узяла до себе в дім хворого сироту

22 лютого, 14:37
2393
0
0
Сподобалось?
0

А як сама злягла – опинилася в інтернаті

Коли Інні запропонували роботу вчителем у школі-інтернаті, вона з радістю погодилася. Ще б пак: тільки закінчила інститут – і одразу отримала непогану посаду. Тоді й не думала, що той сиротинець змінить її долю.

Директор завів Інну у 3-А клас.

– Ось це ваші діти, знайомтеся, – сказав і вийшов.

У класі прогриміло дружне: «Ура!» До Інни поспішили хлопчики і дівчатка. Хтось смикав її за кофтинку, хтось намагався торкнутися до волосся, погладити по голові. Лише один учень не підвівся. Він понуро опустив голову і дивився кудись під ноги.

– Тобі не подобається нова вчителька? – жестом зупинивши галас, запитала Інна. – Як тебе звати?

– Кривенька качечка! – хтось дзвінко вигукнув ззаду, і вмить клас залився реготом.

А той хлопчик розплакався. Він ліг обличчям на парту, закриваючи голову руками. Очевидно, боявся, що його битимуть.

Учня звали Артемом. Виявилося, його мама померла при пологах, а батько, дізнавшись, що син має ДЦП, від хлопчика відмовився. Він добряче накульгував, але навчився повністю себе обслуговувати, давати собі раду. Інні захотілося стати для цієї дитини ангелом-охоронцем.

Вона не раз лишалася після уроків, щоб побалакати з Артемком. Перші дні, навіть тижні їй важко було достукатися до дитини. Тож одного разу Інна вирішила навідати його на вихідні. Розпитала у коменданта інтернату, у якій кімнаті її учень живе, взяла пакет з гостинцями і попрямувала туди. Аж враз зупинилася перед дверима, адже звідти почула чийсь крик:

– Що, думаєш, Інночка твоя тебе і тут захистить? Хватить класу. На тобі, на! Качка крива! Виродок!

Інна рвонула за ручку дверей, але вони не відчинилися. Очевидно, їх зсередини закрили шваброю чи стільцем, бо жодних замків на дверях не було. Вчителька стала голосно грюкати, і за хвилину в кімнату таки вдалося зайти. Усі ліжка були застелені, одяг та взуття акуратно складені. Учні сиділи на своїх місцях, у руках тримали якісь книжки і нібито уважно читали. Тільки Артем лежав, скрючившись під ковдрою.

– Хто тебе бив? – запитувала ще і ще.

Але Артемко мовчав. Інна підвела його з постелі, глянула у пониклі очі, і від того пригніченого погляду аж мурашки по тілу побігли. Їй стало невимовно шкода цю бідолашну дитину.

На наступні вихідні вчителька домовилася з дирекцією, аби Артемкові дозволили піти на ніч до неї. Тоді вона вперше побачила, як хлопчик усміхається. Йому було все цікаво – і фотографії, і книги, і баночки з варенням, яких у житті не бачив. Він дивувався, чому в жінки стільки запасів лежить у комірчині, що можна їсти і спати не за розкладом…

– А ти мене ще до себе запросиш? – з надією дивився Інні в очі, коли вона у понеділок зранку вела його за руку до школи.

– Запрошу.

Наступної п’ятниці Артем чекав, як ніколи в житті. Але вчителька за ним не прийшла. З понеділка вона не з’явилася і в школі. Де поділася? Питати ні в кого не смів. Адже знав, що й так, поки її нема, над ним знущатимуться. І коли знову побачив свою улюблену вчительку у школі, аж засяяв від щастя. А вона, обнявши його, порадувала:

– Я роблю все, щоб не просто взяти тебе на вихідні, а щоб назовсім забрати до себе, – зізналася.

– Я тебе люблю, мамо, – зі сльозами на очах мовив Артемко.

А Інна й собі не стрималася та розплакалася.

Правда, на оформлення документів пішов не один тиждень, навіть місяць. Врешті педагогу дозволили оформити над учнем опікунство.

Минали роки. Артем закінчив школу, стараннями Інни знайшов посильну для себе роботу. Він завжди – на кожне свято і просто у будні – дякував їй за те, що дала шанс у житті. Бо ж не тиняється вулицями у пошуках хліба, як інші калічки, а має дім і тепло, має кому сказати «мамо».

Холодок у стосунках між ними пробіг, коли Артем привів у дім названої матері дружину Лізу. Інна спершу раділа, що син знайшов особисте щастя, що Господь послав йому ще одну жінку, яка любить його таким, як він є – з усіма його недоліками і вадами. Але невдовзі зрозуміла, що обраниця Артема страшенно корислива. Закрався сумнів: живе з ним з любові чи через квартиру? Якось мати відверто почала з невісткою непросту розмову. Але у відповідь на запитання про взаємні прочуття та, не церемонячись, просичала:

– Любов? А що то таке? Ще скажи, що ти любиш каліку. Мабуть, через грошики опікунство на нього оформляла…

Інна стала як вкопана. Невже у такому їй можна було дорікнути? Але в ту мить вирішила змовчати, аби не загострювати конфлікт. Подумала, що краще пізніше поговорить із сином. Бо ж поки немає у нього з Лізою діток, він міг би подумати про розлучення.

Але наступного дня сталася з Інною біда: коли переходила дорогу, її збила машина. Настільки важке каліцтво отримала, що після операції більше не змогла стати на ноги. Коли усвідомила, що й дня не проживе без чужої допомоги, мозок скував страх: хто ж її доглядатиме?

– Не переживай, все буде добре, – забираючи Інну з лікарні, запевняв Артем.

Але через місяць завів зовсім іншу пісню:

– Знаєш, Лізі так важко. Ти не ображайся, але…

Йому нелегко було вимовляти ці слова, все ж він договорив до кінця. Зізнався, що з дружиною вирішив помістити названу матір у спеціальний інтернат для неповносправних. Вибачався, що так складаються обставини, обіцяв навідувати її мало не щодня. Інна від тих одкровень оніміла. Мовчки відвернулася до вікна і ковтала сльози. «Ось і не побачимося з тобою більше», –  думала. Так, на жаль, і сталося. Згадав Артем про матір лише тоді, коли прийшло повідомлення про її смерть…

Наталія КРАВЧУК

Передрук заборонено!

 


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися