Дід Гриша останнім часом дуже подався. Здавалося, час не лише зморшками боронував обличчя, а й страшенно порубцював його душу. Став зовсім мовчазним, відлюдькуватим. У побляклих очах не світилося життя.
Був першим жартівником на селі
Замолоду Гришка був першим веселуном на селі. Його жарти любили всі, особливо дівчата. Що там казати – деякі сільські красуні просто сохнули за ним. Однак хлопець ігнорував будь-які прояви симпатії до себе. Хоча при цьому, гонорово піднімаючи голову, смачно вихвалявся у суто чоловічій компанії тим, що до нього дівки липнуть, як мухи до меду, і годі від них відбитися.
У його голосі постійно відчувалася нотка зверхності. Мовляв: хто там ви, а от я! З добряка-комедіанта він перетворився на задаваку. Його жарти зробилися якісь геть злостиві, недобрі. Тож давня компанія усе рідше стала запрошувати Гришку до свого гурту.
Минала осінь за осінню – і всі хлопці-дівчата його віку пішли одне за одним до шлюбу. А тут ще й мати померла (батька давно на світі не було). І лишився Гришка сам, як перст.
По сусідству – весілля, родини, хрестини, гучні співи та веселощі, дитячий гамір та тупіт під хатою. А в Гриші – тиша. Спочатку сердився, що за парканом постійно шум і гам, та, розуміючи, що його нотації усім до одного місця, став ховатися від того сусідського родинного щастя в кінці саду.
Став ненавидіти сміх
Там одиноко росла груша, колись посаджена батьком. Ненько так і не діждався з неї плодів. А от мати страшенно зраділа, коли дерево стало рясно родити. Гришка згадував, як спозаранку, коли тільки приходила пора, мати вибігала у сад і оглядала траву, чи ж не скинуло дерево під ноги свій перший достиглий плід. Знаходила, добре витирала грушку краєм хустини і несла додому, для свого єдиного і найдорожчого Гриші. Не знала, що він давно вже тихцем позбивав найспіліші та, ховаючись від неї на лузі, їх ум’яв…
Соромно стало Гриші за такі спогади. Скотилася по щоці сльоза, як згадав, яким колись був безтурботним, щасливим і зовсім цього не цінував. Хотілося повернутися у той час, бути комусь потрібним.
Раптом його спогади перервав голосний дитячий сміх, що долинав від сусідів. Гриша поспішив до хати і, зайшовши на ґанок, відхилив фіранку, аби крадькома подивитися, що ж так розсмішило дітлахів. І побачив таку картину: за парканом малі хлоп’ята бігали навколо киці, що лежала на осонні. До неї примостилося три маленькі клубочки, яких кішка годувала молоком. Дітей страшенно веселили пухнастики, які час від часу випускали мамчину цицю і відкочувалися убік. Аж заходилися від сміху, коли кішка підсовувала лапою маля.
– Ану тихо! – вибігла з хати мати. – Налякаєте кішку – ще діток покине.
Вона схопила старшого хлопчика за руку і повела в дім. За ним покірно пішов менший.
Вмить стало тихо. Гриші – спокійно, добре. Бо той радісний сміх страшенно дратував чоловіка. Однак наступного дня все повторилося. Від радощів, що лунали за парканом, його очі наливалися люттю, ненавистю.
Злість зганяв на тваринах
Якось Гриша вловив момент, коли в сусідів у дворі лишилися самі діти. Він провів дорослих поглядом на город і сам поспішив до хлопців, які саме за пазухи запихали кошенят, що вже трішки підросли.
– Такі гарні ці ваші котики, – завів з дітьми мову. – І як ви їх назвали?
– Муся, Мурчик і Гришка, – випалили майже одноголосно.
«Кота моїм іменем назвали? – бунтувало Гришине нутро. – Глузувати з мене захотіли? Ну, вже цього я їм не прощу!» Однак, трохи опанувавши себе, більш-менш врівноваженим тоном попросив:
– Ну, то вже дайте мені того Гришка, подивлюся, чи на мене схожий.
І добродушні діти дістали кошенят з-за пазухи. Ще й Мусю з Мурчиком простягнули, аби сусід їх погладив. Та раптом Гриша зробив злу гримасу і, навіть не думаючи віддавати кошенят назад, за хвости поволік їх за собою.
За мить вулиця залилася котячим писком та дитячим вереском. Коли прибігли батьки хлопців і допиталися, що ж сталося, – пішли одразу до Гриші. Не зрозуміли, чому той забрав кошенят, і просили віддати пухнастиків. На що Гриша холодно відповів:
– Як так треба, то забирайте, – і махнув рукою в бік груші.
Коли сусіди підійшли до дерева – жахнулися: на нижній гілляці, підвішені за мотузку, теліпалися від вітру їхні кошенята. Неживі…
***
За кілька років груша, яка колись рясно родила, всохла. Та здалеку здавалося, що на ній все ще висять плоди. Цілорічно. А в селі майже зникли котики – їх маленькими відловлював Гриша і вішав на батьковому дереві.
Так на старість лишився шкуродер зовсім самотнім. Єдиним його співбесідником була листоноша. Раніше, коли приносила пенсію, старався затримати її хоч на трошки, перекинутися кількома словами. Та цього разу лише мовчки розписався у відомості і сказав: «Прощайте». Наступного ранку діда Гришу знайшли на груші. І собі зробив петлю між кошенятами…
Наталія КРАВЧУК
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!