Проклятий чоловік подав знак з того світу

Проклятий чоловік подав знак з того світу

Невигадана історія

Ось і сорок днів минуло, як помер Андрій. Маруся, як годиться, замовила службу в церкві, зібрала людей. Посиділи та й розійшлися, а вона сама зосталася… Добре чи погано жили з чоловіком, проте вдвох було легше. А вночі сниться сон. Йде Андрій з букетом троянд. Приніс і поклав на порозі. Схопилася, вибігла з хати – квітів немає. А на подвір’ї – лелеки. Піднялися ввись, облетіли навколо хати, помахали крилами і полетіли в бік могилок.

Старші люди добре пам’ятають, як у їхньому селі з’явилася Маруся.  Молодесенька, несмілива, одягнута бідно-бідно. Всі її речі – те, у що була одягнена. Біленька перкалева кофтинка та штапельна чорна спідничка. На ногах – тряпчані босоніжки. От і весь одяг. Люди у селі тільки головою крутили: «Бідова!» Виявилося, Маруся була круглою сиротою – батько безвісти пропав на фронті. Народилася вона у 1942 році. Її мати Любка лишилася вдовою з трьома доньками. Бідували чорно. Усе лягло на плечі жінки – господарка,  сіно, дрова, дітки. Всьому старалася дати лад. Старші дівчатка допомагали матері, у Марусі ж дитинства не було.

І треба ж ще й лиху трапитися! Правду люди говорять: де тонко, там і рветься. Так трапилось і в Марусиній сім’ї. Пішла мати, щоб глини білої набрати хату підмазати.  Якось надовбала у кошик, стала вилазити, а земля обрушилась. Так і знайшли бідну Любку, приваленою глиною. Жива була, але ніг не відчувала. А яке у ті часи лікування? Ніякого. Ото лежала, нещасна, розбита паралічем. Старші сестри вже працювали, а Маруся у школу ходила, вдома господарювала і маму доглядала. Через кілька літ Любка померла. Дівчинка пішла жити до старшої сестри, яка тоді вже була замужем. Діти одне за одним у неї посипались, а гляділа їх Маруся. Ох і тяжко ж було! Усе сперпіла. Твердо вирішила: закінчить школу і піде у медучилище, аби хворим допомагати.

Вчитись дівчині було неважко. А от жити… Не мала сирота ні у що вдягнутись-взутись, а іноді і чого поїсти. Напівголодною ходила на пари. Думала: «Ще трішки потерплю, ще трішечки». А на останньому курсі перед випускним геть розклеїлася. Все було дівчині немиле. Воно й не дивно. Сусідки по кімнаті весело щебечуть, приміряють новенькі туфельки і платтячка, бо ж скоро випускний. А Марусі не те що обнов, пиріжка не було за що купити. За душею – ні копійки. Перестала дівчина ходити на навчання, лежала на ліжку в кімнаті в гуртожитку і думала, як собі віку вкоротити. Вже вирішила піти до річки втопитися, аж раптом у двері постукали.

– Можна? – перед очима стояла завучка училища.

Жінка по-материнськи поговорила з Марусею, розпитала, розрадила. Погомоніли удвох, навіть сплакнули. А коли завучка уже зібралася йти, поставила на ліжко пакет з їжею. Це врятувало бідолашну дівчину від розпачу і безсилля.

Маруся стала ходити на пари і успішно закінчила училище. А плаття на випускний їй також принесла завучка – позичила у доньки своєї подруги.

***

Після завершення навчання Маруся отримала направлення у віддалене поліське село акушеркою. Тут навіть електрики не було, хати гасовими лампами освітлювали. Зате природа – неймовірної краси, і люди дуже добрі. Нову медичку полюбили за її за щирість, відвертість, скромність. З’явилися і залицяльники. Але Маруся не спішила. Треба було трішки попрацювати, одягнутись, щось з домашнього начиння прикупити. Роботи трохи мала. Разом з фельдшеркою відремонтували стару хату, в якій був медпункт. Зробили окрему родильну кімнату. Тепер жінки стали народжувати тут, а не вдома, як раніше.

Наступного року Маруся зустріла свого судженого. Андрій повернувся з Півночі. Спочатку служив в армії, потім гроші на хату заробляв. Тому раніше не бачились. Старшим був за неї аж на 10 літ. Теж сирота, виріс не при рідній мамі. Думалось, що набідувався, то і її розумітиме та поважатиме. І хазяйка хати, де жила, радила:

– Іди замуж, довго не думай. Хлопець працьовитий – зів’єте своє гніздечко і житимете.

Після одруження пішла Маруся у невістки. А у чоловіка ж мачуха, свою дочку мала. Ой, тяжко довелося! Що не зробиш, звариш, скажеш – все не так.

– Та що з неї візьмеш? Вона ж у сім’ї не росла, хіба знає як треба? Ох-ох-ох, де вона взялася на мою голову? – жалілася сусідам про невмілу невістку.

Добре, що при ній недовго жили. Андрій швидко збудував свій дім, завели господарку. Маруся народила аж п’ятьох донечок! Господарями вони були хорошими. В усьому лад мали –  і в хаті, й у дворі, й у городі. Дім завжди був повною чашею. Здається, живи і радій. Та не все так просто.

***

Андрій був пічником, мав золоті руки. Люди часто за роботу розраховувались могоричами. А він як вип’є – у домі скандали, сварки. Часом і руку на Марусю піднімав. Була вона, як кажуть, і клята, і м’ята, і різана, і рубана… Та життям загартована. Маруся не мовчала, за словом до кишені не лізла. Люди бачили, що чоловік з жінкою постійно тільки гиркаються між собою. Але стороннім здавалося, що то сварки люблячих людей, несерйозні. Так і життя прожили. Дочки виросли, вивчились, повиходили заміж і розлетілись по світу. Самі батьки у великій хаті залишились, та лайки не припинялися. 

Якось Андрій захворів. Та так, що і з ліжка встати не міг. Лежить, ледве дихає, а жінці дошкуляти не перестає. Не витримала одного разу Маруся і випалила:

– А чи діждуся я того часу, коли ти назовсім вмовкнеш?

Сказала й осіклася. Совісно стало. Потім не один день ходила і заспокоювала себе: нічого страшного, це не гріх. Та й що вона, власне, замужем бачила? П’янки, скандали? Навіть на її день народження він вічно на неї гримав. А Маруся про себе промовляла: «Ото тобі і вітання, і побажання, і дарунок!»  А як же хотілося, щоб хоч раз у житті чоловік подарував букет троянд!

Помер Андрій. З’їхалися діти, людей прийшло багато, поховали та й розійшлися. І залишилася Маруся сама. Хоч плач, хоч кричи, вий – ніхто не почує. І сідає вона на велосипед, їде до Андрія і гірко плаче на його могилі. Виливає душу, просить прощення за ті спересердя вимовлені слова-прокльони. Так день за днем. Не було такого, щоб добрим словом не згадала вона свого чоловіка. І прийшов він до неї з букетом троянд після сороковин. Уві сні. 

…Проводжала Маруся поглядом лелек і думала: «Ото Андрійко приніс мені такий омріяний при житті букет троянд аж після своєї смерті. Значить, не гнівається на мене».

Олена МАКАРУК

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

  • вул. Перемоги, 15, м. Луцьк
  • T 0 332 77 48 84, 0 332 77 49 85
  • T Редактор сайту Ірина Бура 066 606 94 80
  • Email:visnyk@visnyk.lutsk.ua

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×