Чужі діти мамою називали, а за пазухою камінь тримали

Чужі діти мамою називали, а за пазухою камінь тримали

Невигадана історія

Мати Ірини так і не дочекалася зятя. Померла. А донька все ходила в дівках. Поки мала роботу у районі, трохи веселіше було, а як їхню будівельну організацію розігнали, сумно і важко стало у чотирьох стінах.

– Ой, Ірко, чого ти все сидиш у тій хаті, – дорікнула якось непосидюча тітка Галька. – Он моя Марусина втриматися вдома не може. Дітей лишила на мене, чоловіка – за шкварку, і на Польщу. Во, збирайся з ними.

Іра ще й добре не подумала над її словами, як увечері в двері постукала та сама Маруська. Розповіла, що пану треба людей яблука перебирати. Платить непогано, не вредний, до людей добре ставиться.

–  Коротше, давай паспорт. Принесу тобі вже з візою.

І справді за деякий час все було на руках. Зібрала нехитрі пожитки, повісила замок на двері й поїхала на заробітки. Звиклій до спокою та тиші Ірі спочатку було зле серед українських заробітчан. Чоловіки й жінки – всі жили разом (правда, сімейні мали окремі кімнати). Тож і до них підселили чоловіка. Правда, поводився він скромно. Відвертався до стіни, коли переодягалися до сну. Вранці найперший вставав, щоб не бентежити жіноцтво. Міг ще й чай з бутербродами до сніданку їм зготувати.

А згодом додивилися, що Василь все біля Іри крутиться. Коли вона чергує на кухні, навіть посуд мити допомагає. Й на роботі ближче стараються стати, щоб перекинутися кількома словами. Тож ніхто й не здивувався, коли почули, що Василь із заробітків повертається з Ірою у свою двокімнатну квартиру в обласному центрі. Не злякало закохану молодичку й те, що вдома на батька чекали син з донькою. Їхня мати померла молодою від хвороби.

Добра та щира Іра швидко знайшла спільну мову зі школярами. А може, діти просто сумували за лагідним жіночим словом, турботою, бо одразу почали називати її мамою. Щоб виправдати таку довіру, Іра зі шкури пнулася. Ще надворі темно, а вона вже на кухні крутиться, щоб потішити сімейство різною смакотою. Гроші економить: собі не купить, а дітям модну одежину справить. Єдине бентежило – офіційно заміж Василь брати не поспішає. Якось наважилася натякнути про це.

– Звичайно, золотко, а як же без штампа в паспорті. От на твій день народження підемо у загс, – цілуючи, заспокоював.

Тішилася, бо тепер не будуть сміятися у спину: мовляв, сорок років, а не жінка і не дівка, бо живе з чоловіком не «по закону». Та минув день народження. Василь був заклопотаний: то квіти вибирав, то торт шукав (на увагу не скупився), потім виправдовувався, що якось вилетіло з голови, що треба заяву подати. Каявся і обіцяв найближчим часом все зробити. У таких сподіванках збігло й десять років. У рідне село до хати їздила як на дачу. Сусіди, бачачи статного Василя, який відчиняє двері машини та подає руку Ірині, як кралі, лише прицмокували: «Ото пані стала». І справді, жалітися не було на що. Чоловік хороший, живуть непогано. За ці роки назбирали на гарну іномарку, зробили хороший ремонт у квартирі.

– А хату давайте продамо, я бізнес свій відкрити хочу, – останнім часом наполягав названий син.

Іра й хотіла йому догодити, але щось втримувало від такого кроку. Напевно, той черв’ячок, що іноді колупав мозок: «Ти ж ніхто у квартирі». Без штампа в паспорті її не пропишуть у місті. Хоч до всього достатку, яким тішилися, і вона доклала грошей. Власних дітей Бог Ірі з Василем не дав, то старалася для його. Ніколи не вважала їх чужими, бо ж виховувала зі школи. А зараз от уже Дениса одружувати треба. Нінка кавалера має.

– Треба на весілля назбирати, – радилася з Василем. Тому по черзі їздили в Польщу. Навіть свій 50-літній ювілей Ірина святкувала на заробітках. Невдалим він був. Жінка хотіла підняти ящик, і перечепилася та зламала ногу. З гіпсом приїхала додому. Лишень тепер вловила невдоволені погляди сина й доньки.

– Їсти нічого доброго нема, а Ірка лежить, як колода, – почула, як донька обурюється.

– Ще доведеться на старості ходити біля неї, – це вже син приєднався до перемивання її кісточок.

Прислухалася до слів, що долинали з кухні, й не вірила вухам. Хіба такої дяки чекала за своє добро? Всю нерозтрачену любов віддала цим дітям, а для них так і лишилася чужою… Могла б ходити, то вскочила б у кухню і випалила все цим невдячним, але куди побіжиш з гіпсом. Не могла дочекатися вечора, щоб усе розповісти Василеві. Та вечір приніс іншу біду: чоловіка збила машина. «Він у важкому стані в реанімації», – зателефонували з лікарні. Діти зірвалися й полетіли до нього. Знервовані та сердиті повернулися аж під ранок.

– Ми не можемо обох лежачих глядіти, – винесла вердикт донька. – Але батько, то батько, а ти – чужа людина. Правда, стільки добра нам зробила, то наймемо тобі доглядальницю. І завеземо в село. Там свіже повітря, природа…Одужаєш, тоді повернешся…

За сльозами вона навіть дороги не бачила до рідної домівки. Денис викликав таксі і попросив водія допомогти Ірі зайти в хату. Ледве на милицях переступила поріг, одразу зрозуміла: в місті її вже ніхто не чекає. У цій старенькій хаті починала свій земний шлях. Тут він і завершиться.

Руслана СУЛІК 

ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!

 

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!