Цього маленького з вічно нестриженим чубом чоловіка і старе, і мале в селі кликало Гришкою. Він усе життя пропрацював у колгоспі, а коли там не було роботи, то йшов «наймитувати» до людей. Ніхто не знав точно, скільки йому років, бо небритий та немитий виглядав, наче старий дід.
У їхнє село Григорій приїхав, як і багато інших працівників, «на сезон» з якогось поліського району. Спочатку працював на току. Заробив зерна, завіз додому і знову повернувся.
– Ще цукрові буряки тре зібрати. Буде з чого самогон варити, – сміявся на всі тридцять два.
Жінки, які у колгоспній їдальні готували для робітників, давно помітили у молодого парубка згубний потяг до алкоголю.
– Ой, стережися, Гришко, щоб не задушив тебе той зелений змій, – приказували, коли парубок діставав з кишені чарку і «чекушку», щоб випити в прикуску з борщем.
Хоч був він хлопець роботящий і гарний, але пари ніяк не міг знайти. Може, через горілку, а може, й з іншої причини, але сталося так, що у свої тридцять з хвостиком Гришка ще як слід і дівки не обнімав. Хоч і ходив іноді до клубу, але миліше було йому посидіти в барі. Там пригощав місцевих дівок, а як тільки хотів яку додому провести, вона швиденько тікала з іншим.
Так і минало парубоцтво. Влітку – сезонні заробітки у колгоспі, а на зиму вертав у своє село, де, як розповідав, жила старенька мати. Якось після закінчення чергових осінніх робіт Гришка, беручи розрахунок, попросив у голови дати йому якусь хатину і взяти на роботу.
– Нема мені до кого вертатися, мати померла, – затремтів голос. – А тут всі мені як рідні.
Тож виділили йому кімнату у колгоспній ветлікарні.
– Будеш там і сторожем, і дах над головою матимеш, – постановив голова.
***
Улітку Гришка за роботою не мав часу на сумні думи: то у колгоспі, то в людей на городі врожай збирає. А як тільки сніг покривав землю й усі відпочивали, у Гришки починалися муки. Ні до кого піти, ні до кого обізватися. Зарплату за кілька днів пропивав у барі. Добрий був – усіх пригощав, з усіма обіймався. Але розходилися по домівках п’яні приятелі, мусив і Гришка телепатися на ферму. Як істукан сидів у чотирьох стінах. Щоб не нудитися, почав вичищати, прибирати все у старому приміщенні. У закутку знайшов пошарпану книжку. Востаннє читав, ще коли вчився. Тож тільки присів на ослінчик – одразу поринув у події Другої світової війни. І так його затягнуло це заняття, що навіть до бару того вечора не пішов.
Два дні жив пригодами книжкових героїв, а коли чтиво закінчилося, пішов до бару. Там уже чекали любителі дармової випивки:
– Гришко, ти де пропав? Мо, захворів, не доведи, Господи, – тільки побачили його, кинулися з розпитуваннями.
– Зараз хлопці, візьму чвертку і все розкажу, – рукою запросив до столу.
Проте пияки не оцінили його літературного захоплення.
– Ти вже геть того, – покрутили біля скроні. – Як не маєш чим зайнятися, то у бібліотеку запишися, – підколювали.
А Гришці така ідея здалася геніальною! Наступного дня вже ретельно готувався до походу в бібліотеку. Навіть побрився, щоб виглядати інтелігентніше. Чоловік зроду не бував у таких закладах, тож дуже боявся, щоб йому не відмовили давати книжки. Крутив перед носом уламком дзеркала, щоб розгледіти свою фізіономію. Серед безладу знайшов старий дезодорант, тож коли вийшов на вулицю, за Гришкою тягнувся важкий шлейф незрозумілого аромату.
***
Старенька бібліотекарка Лідія Пилипівна мало не зомліла, коли побачила в дверях знаного на все село пияка. Другим шоком стало його прохання:
– Порадьте цікаві книжки. Читати буду.
Ледве стрималася, щоб не бовкнути: яке там читання за горілкою. Але у сільській бібліотеці читачі були на вагу золота, тож вона запросила відвідувача присісти і взялася заповняти формуляр. Пишучи дату народження, подумки підрахувала: «Тож Гришці лише 41 рік, а виглядає як дід 70-літній».
– Для початку дам тільки дві книжки. Як не проп’єш чи не спалиш у грубці, тоді візьмеш інші, – строго сказала жінка.
Як на крилах летів він з бібліотеки. Його не прогнали, не назвали алкоголіком, а шанобливо прийняли, ще й записали у бібліотеку! Як таку справу не замочити?! Правда, у барі перехилив лише чарку і заявив здивованій барменші Зої: «Читати йду!»
Відтоді від хатинки на фермі йшов Гришка двома стежками – до бару та бібліотеки. Не читав, а ніби ковтав усю літературу. Дуже полюбив історичні романи і детективи. Вивчив не лише вітчизняних класиків, а й закордонних авторів. Знав і деяких сучасних письменників. Коли приходив у бібліотеку, то вів такі інтелектуальні бесіди з Лідією Пилипівною, що та диву давалася. Зате коли починалися запої, тижнями не з’являвся. Старенька вже могла назвати точні числа, коли Гришку міцно тримає зелений змій. Вона просила його закодуватися, мовляв, такий хороший, толковий хлопець, а гине від горілки.
– Ну, і що, як закодуюся? Кому я потрібний? – часто запитував у відповідь Гришка. – У мене в житті тільки дві любові – горілка і книжки.
***
Того злощасного дня першою на сполох забила Лідія Пилипівна. Незважаючи на вихідний, вона попросила сільського голову провідати Гришку, бо вже більше тижня його не бачила.
– Тут щось не те, – журилася. – Він завжди вчасно повертає книги. Може, захворів? А я сама боюся йти на ферму.
У холодній кімнаті лежав закоцюрблений Гришка. На вікна повилазив мороз. На облупленій табуретці стояла недопита пляшка горілки, а біля неї – зачерствілий шматок хліба. На кріслі були акуратно складені книжки. Одна, розкрита, видно недочитана, лежала на підлозі, посиніла рука не встигла підняти її.
Руслана СУЛІК
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!