Хотіла сина відбити від вагітної невістки, а наробила біди
Невигадана історія

Хотіла сина відбити від вагітної невістки, а наробила біди

18 листопада 2018, 10:05
0
2
Сподобалось?
2

Часто матері вважають: якщо народили дітей, то мають особливе право радити, підказувати, а найгірше – втручатися у життя своїх кровинок. І виправдовують своє бажання керувати тим, що надто турбуються про долю дітей. Та через своє самолюбство, яке бере гору над розумом, часто просто ламають їхні життя, навіть не задумуючись про це.

Допомогла ворожка

Медичка Алла рано залишилася вдовицею. Тож сама ростила трьох дітей, яких народила одне за одним. Трусилася над ними, навіть коли вже школу закінчували. Старшого сина так боялася відпускати на парубоцькі вечірки, що навіть… до клубу його проводила. Тільки за ним зачинялися двері, хапала хустку, накидала фуфайку – і гайда за своїм Микольцьом. Ховалася у темряві то за деревами, то за кущами. І лише коли його тінь заходила до клубу, полегшено зітхала. Верталася додому, а близько опівночі, знову крадучись, чимчикувала до клубу.

Одного разу, сховавшись за конторою, довго вичікувала, коли ж її Микольцьо вийде. І раптом побачила, що веде під ручку… Марійку. Просту бідову дівчину з багатодітної сім’ї! Та ще й слабу!

– Сину, хіба дівок на селі нема? – вранці буркнула, коли заспаний син у неділю вийшов обідати. – Марійкою бідовою світ собі зав’яжеш.

Подавала йому, як панові, гарячі вареники, бо менші дочка та син вже давно поїли, а у самої на серці кипіла лють.

– А ви звідки вже знаєте? – здивувався спросоння, бо ж тільки вчора перший раз провів дівчину додому.

– Донесли, – збрехала. – У неї ж цукровий діабет. Ти хоч розумієш, що це таке? Дітей не може мати. А як і вродить, то слабі будуть, – тарахкотіла і не давала вставити бодай слово.

Скільки б потім не починала ту розмову, Микола спочатку відмахувався, а коли материна наука діставала, то втікав з хати.

– Дурню, я ж тобі щастя хочу! – кричала навздогін.

Чи йому повилазило?! Та за таким красенем півсела гониться. З лиця хоч воду пий, а що вже добренний – словами не передати. Хазяйство все на ньому: і сівба, і городи, і косовиця.

Тільки Коля школу закінчив, як вже на осінь в армію забрали. І як його дівчина під образом у шалаші сиділа Марійка.

– Дивись, дивись, як твій Коля на Марійку поглядає… – від сумних думок, що точили душу, відволік сусідчин голос.

Глянула, і аж чорти стали серце шматувати. Очей з неї не зводить, волосся, що випало з-під обруча, поправляє. Ковзнула поглядом нижче – і, о, Господи! – він її талію гладить, а вона його за руку тримає!

Поїхав Коля в армію на цілих два роки. Молилася, ставила свічки за здоров’я, щоб Бог вберіг її синочка.

Якось сусідка донесла, що її «невісточку» проводив додому якийсь миршавий хлопчина. Алла потирала руки: ото буде втіха! На радощах настрочила синові листа. Що Марійка, певно, не крепко любить його, бо – про це розказують люди, не мати придумала! – крутить задницею по танцюльках з хлопцями, один вже й додому її проводить. Звістка від сина не забарилася. «Заспокойтеся, мамо, – писав Коля, – моя Марійка ні з ким не гуляє, про це мені хлопці давно дали б знати. А проводив її двоюрідний брат, який у них гостював. І прошу вас: не мучте мене, не пхайте до мене носа. Хочеться від вас якогось теплого слова, а ви все ненависть та й ненависть пишете». 

***

Скільки радості було, коли вернувся з армії! Та те щастя затьмарилося, коли сусіди переказали, що найперше Коля не додому поспішив, а побіг навпростець через ліс до Марійчиної хати. А як тільки переступив рідний поріг, замість «добридень» заявив:

– А ось і я! Готуйтеся, мамо, бо завтра підемо зі сватами до Марійки.

На весіллі народ пив, їв, веселився, а Алла змарніла, зчорніла, в очах стояв невимовний сум.

– Усміхнися до людей, – шарпала сусідка. – І так всі знають, що ти її за невістку не хтіла.

– Брешуть люди, брешуть! Та й чом я не рада? То від клопотів крепко втомилася.

Молоді жили в Алли, хоч у неї було ще двоє менших дітей. Хіба могла у ту бідову хатину до занужданих сватів синка пустити? Хоча несила було щодня терпіти і бачити, як її Коля за Марійкою вмирає. Чула за дверима їхньої спальні дзвінкий сміх – там панували любов і радість. Зі здивуванням помітила, як з кожним днем круглішав живіт у невістки: «Ти ба, хоч і слаба, а таки завагітніла». Та материне серце не тішилося: не матиме щастя її синочок, бо мусить, нещасний, копійку на будовах заробляти, наробиться – і падає зморений на ліжко. Усе, досить!

Стала гортати газету, де бачила оголошення про відьму. Якось сусідка казала, що возила до неї чоловікову сорочку – та ворожка відробила, і тепер чоловік по коханках не бігає. Вміє це, значить, вміє зробити й інакше. Взяла телефон, записалася у чергу і у призначений день поїхала до Луцька.

– Син нещасливий з невісткою. Одробіть, щоб вони не були разом. То вона його зачарувала. А він геть здурів.

Ворожка тасувала карти, щось шепотіла і нарешті проказала довгождане:

– Вони разом жити не будуть.

Алла не тямила себе від щастя, коли їхала додому. А коли зайшла до хати, то почула у синовій кімнаті крик. Притулилася до зачинених дверей.

– Не пущу! Я з животом ледь ходжу, а ти по банях будеш їздити! На баб потягнуло?

– Відійди! Я хлопцям пообіцяв! – Микола із силою штовхнув двері і вилетів у коридор.

Алла почула від нього перегар. Бачила, як завів машину. Материне серце, якби хотіло щастя дитині, забило б на сполох: за кермо п’яним не сідай! Мала б насварити, втихомирити, не пустити захмелілого сина. Та мати… раділа, що так швидко збувається ворожіння.

Серед ночі до Аллиної хати нетерпляче грюкали й у вікна, й у двері.

– Вставайте! Микола розбився!

Що вже голосила мати на синовому похороні, цілувала його мертві руки, поправляла чуба на побитому обличчі. А вагітну Марійку, що весь час трималася за живота, відливали холодною водою і відкачували уколами. Село думало, що нещасних свекруху і невістку поріднить горе, та ні – помилялися люди. Відразу після похорону Алла вигнала синову жінку з хати. І навіть коли вона народила дівчинку, на хрестини не пішла. Не признала. Хоч лікарка казала, що дитя цілком здорове, а не хворе, як передбачала Алла.

Не догодив зять-жартівник

Залишилася жінка у хаті з меншими дочкою та сином. Таня вийшла заміж, із чоловіком перебралися до Алли. Вона бачила, як він пилинки здуває з її дочки, і це не тішило, а… дратувало.

– Тютя яка, – бурмотіла під ніс, але так, щоб почула Таня.

Одного разу теща розповідала сільські плітки, і раптом зять, не задумуючись, пожартував:

– Ну, наша баба дає!

– Я тобі не баба, а ти мені не внучок, – з притиском відрубала. – Бач, який розумник знайшовся.

Відтоді вона шукала у зятеві лише погане. Між молодими все частіше зчинялися сварки. Одного дня зять не витримав тещиних докорів – і покинув Таню.

Дочка ходила сумна, змарніла, Алла ж тішилася, що так швидко збулися того придурка. Тані потрібний вчений хлопець, а не колгоспник, який два слова докупи не може скласти.

– Ну-ну, не плач, – втішала дочку. – Добре, що ти собі за ним життя не змарнувала. От побачиш, трапиться толковий. Ти ж не хто-небудь, а вчителька. Я ж тобі, доцю, добра хочу…

Але завдяки мамі Таня так і не вийшла заміж. Бо Аллі жоден кавалер не догодив. Так Таня і вікувала самотньо. Йшла на уроки, верталася зі школи і сиділа вечорами коло мами.

Діти вигнали з хати

Поки мати шукала добра для дочки, несподівано її найменшого сина обкрутила якась городська дівка! Алла й не зогледілася, як за два місяці побачень Степанко, як вірний песик, подався до міста. Там знімав з дружиною квартиру.

Аллу дратувало, що син з жінкою зовсім не приїжджали у село. Тому стала вчащати до сина у гості. То м’яска привезе, то домашньої ковбаски, сметанки, сиру. Невістка зустрічала її без особливої радості, сухо дякувала за гостинці і намагалася шмигнути у кухню, залишивши чоловіка з матір’ю. Та одного разу через привідчинені двері почула, як стара повчає сина:

– О-о, глянь, скільки пилюки! – провела пальцем по столу і ткнула мало не під ніс Степанкові. – Нехлюя твоя жінка, хлопче. А дивися, які плями на ковдрі, дитина надзюрить, а вона й не випере. Чуло моє серце, що не від добра твоя женячка. Не спитався маминої поради. Я би підказала, щастя ж тобі хочу…

Та у цю мить в кімнату влетіла розлючена невістка. Хай старші Алчині діти терпіли те все, вона ж не буде! Не дозволить, щоб стара і в її сім’ю пхалася.

– Щоб я вас більше в нашій хаті не бачила! Добре чуєте? Знаю, що ви розбили сім’ю синові і дочці, по ворожках бігаєте. У мене цей номер не пройде! Вон з квартири!

– І ти, сину, мовчиш? – здивовано запитала тремтячим голосом. – Твоя жінка мене паскудить, а ти нюні розпустив.

– Мамо, самі винні, – спромігся вимовити Степанко і відвернувся до вікна.

Цілу дорогу в автобусі плакалася жінці, яка сиділа поряд, розповідала про невдячних дітей. Правда, змовчала про ворожку, про те, як чіплялася до зятя, як чорнила меншу невістку. Звісно, не зізналася, що минуло вже десять років, а ще жодного разу не провідала внучку, дочку старшого сина. Бачила її здалеку, коли мала бігла до школи, але гордість не давала підійти до дитини, пригостити цукеркою…

– Усе, тре їхати в Італію, там медички ого-го як потрібні! – вирішила ще в автобусі.

***

Минуло ще десять років. Алла гарувала на заробітках, усі гроші передавала дочці. Сум за домом, повчання колежанок відкрили очі на її життя. Лише у шістдесят п’ять зрозуміла, що дарма втручалася в сім’ї своїх дітей, вгробила сина. Покаялася. І враз захотілося побачити внучку. Дочка писала, що Аня вже народила хлопчика – Аллі правнучка. Через місяць зібралася додому, і по приїзді наступного дня пішла до внучки. Попросить пробачення, дасть євро – і все буде добре.

Двері відчинила Аня з малим на руках і спантеличено подивилася на гостю. Раптом у незнайомій жінці впізнала свою бабу, з якою ніколи не розмовляла, а бачила, коли випадково зустрічала її в магазині чи біля медпункту. І баба, помітивши її, завжди відвертала голову. А тут її принесло! Стоїть, посміхається, простягає руки до дитини…

– Чого вам треба? – різко запитала.

– Ось прийшла провідати, гроші принесла, – Алла стала тицяти євро.

– Не треба мені ваших грошей. Забирайтеся! Ворожили моїй мамі, хочете й мені зло зробити?! І в мою сім’ю пхати носа? Не буде цього! Щоб я вас більше ніколи не бачила!

Пленталася Алла сільською дорогою, ватяні ноги геть її не слухалися, шляху за гіркими слізьми не бачила. Усім жіночкам закаже, що лізти у чужі сім’ї, навіть і своїх дітей, не можна, хоча і добра їм бажаєте. Лишається тільки молитися і просити прощення. А раптом діти пробачать?

Юлія ШЕВЧУК

Передрук заборонено!

 


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися