Кохання знайшла у… монастирі

Кохання знайшла у… монастирі

Невигадана історія

Ліда не могла дочекатися весілля своєї найліпшої подруги, у якої мала бути за старшу дружку. Адже жила у глухому поліському селі, де скніла за буденними клопотами: корова, свині, гуси… Вдень – уроки в школі, з обіду – довгі самотні вечори. Ще й батьки любили перехилити чарку. Ліді скоро мало виповнитися тридцять, а кавалера ще не мала, бо у селі одні пияки. Серцем відчувала, що на весіллі зустріне свою долю.

Подруга Таня виходила заміж за сільського хлопця, з яким вчилася в інституті у Рівному. Ох і пощастило їй! Високий, гарний, спокійний. З Тані пилинки здмухує.

– І тобі пощастить, – прошепотіла наречена. – Глянь, скільки хлопців, – підморгнула.

На весіллі й справді було багато молоді. Студенти, брати нареченого – вибирай, кого хочеш. Та Ліда не вміла кокетувати, не так вихована. Якщо хто запросить до танцю – піде, а от щоб сама…

– Ти не дуже телися – вибирай когось. Іншого такого шансу може не бути! – сердилася через Лідину скромність наречена.

Бо навіть коли весілля затягувало «Старший сват, старший сват – не вміє гуляти, він не може старшу дружку та й поцілувати!», Ліда підставляла лише щоку.

Дівчина вже й втратила надію тут з кимось познайомитися. Стояла під хлівом і переминалася з ноги на ногу. Аж раптом, коли пролунали перші акорди повільної мелодії, відчула на собі пильний погляд – її свердлив своїми карими очима якийсь хлопець. Аж серце затріпотіло, коли попрямував прямісінько до неї. Запросив до танцю. Відчула на талії його гарячу руку.

– Я Вадим. А ви?

На мить знітилася, бо ще зроду жоден кавалер не звертався до неї на «ви».

– Ліда, – тихо відповіла, опустивши очі.

Делікатно розпитував, хто вона, звідки, де вчилася, чи працює. Розповів про себе. Родич нареченого, з Києва, програміст, скоро 30, ще не жонатий. Незчулися, як закінчився танець, і Вадим повів її за руку по вулиці. Присіли неподалік на лавочку, де не так голосно гриміла музика. Ліда соромилася своїх натруджених порепаних рук, ховаючи їх у кишенях. Похололо на серці, коли побачила, як ледве перебирає ногами її п’янезний батько. Дякувати Богу, не побачив її і не підійшов. І, як ошпарена, скочила з лавочки, коли почула «Марш до столу».

***

Після весілля минуло два місяці. Вадим все дзвонив до Ліди. Та про це нікому не зізнавалася, навіть подрузі Тані. Боялася, щоб ніхто не зурочив її щастя. Могли годинами увечері розмовляти по телефону. Все казав, як скучив, просив, щоб приїхала у Київ, чи напрошувався у гості. Де мала його прийняти? У старій похиленій хатині?! Так соромилася і своєї домівки, і захмелілих батьків, що одного разу поїхала до нього у столицю. Коли гуляли містом, лише раз поцілувалися, а більшого Ліда дозволити не могла. Іншого разу побачилися у Рівному на дні народження Таниного чоловіка. Саме тоді подруга і помітила, що між Вадимом і Лідою не просто знайомство.

– Ви що, зустрічаєтеся? – здивовано звела брови.

У її словах не відчула радості, навіть більше – холодок вперше промайнув між дівчатами.

– Так, – знітилася Ліда.

Краще б не зізнавалася. Бо Таня цілий вечір не зводила очей із закоханого Вадима. А на прощання пхикнула подрузі:

– Ти дуже не надійся. Хто ти, а хто він. Хлопець із самого Києва!

Уже через тиждень Ліда зібралася з Вадимом у Єгипет. «То буде наша передшлюбна подорож, – шепотів у трубку. – А потім я приїду знайомитися з твоїми батьками». Та це була… їхня остання телефонна розмова. На Лідині дзвінки хлопець перестав відповідати, а потім зовсім вимкнув телефон. Дівчину мучили страшні здогадки: може, щось трапилося? Картину прояснила подруга Таня.

– Ти забула, хто твої батьки? – хмикнула зневажливо. – Він про це дізнався.

Ліду аж в жар кинуло. Уже скоро в селі почула, що саме Таня сказала Вадиму, що Лідині батьки алкоголіки. Позаздрила подруга, бо у неї чоловік із села, а в Ліди буде з Києва.

– Не плач, дитино, – заспокоювала старенька сусідка. – Значить, не настільки любив тебе, якщо послухав чужих людей…

***

Ліда довго не могла оговтатися після того. І надумала йти… у монашки. Тільки там сподівалася вилікувати свою душу. Відкрилася, як на сповіді, перед ігуменею. Але стара черниця відповіла:

– У монастирі не вирішують мирські справи. Сюди йдуть за покликом.

І не прийняла Ліду. Дівчина молилася перед іконами, просила прощення, сили у Бога. Поряд молився якийсь хлопець, падав на коліна, щиро бив поклони. Бачила його краєм ока, ще й промайнула думка: такий гарний, а так страждає. Заспокоївши свою душу, Ліда пішла запиленою дорогою у село на автобус. Коли вже подолала з кілометр, зупинилася машина. Дверцята відчинив той самий хлопець, який молився біля неї!

– Сідайте, підвезу.

Слово за словом – розговорилися. Ліда не розуміла, чому відкрила своє серце незнайомцеві. Тремтячим голосом розповіла і про весілля, і про Вадима, і про Танину підлість. Хлопець теж зізнався, що напередодні весілля застав свою наречену у ліжку з її колишнім кавалером.

Ліда більше не бачила того хлопця і навіть забула про цю розмову. Та через рік, коли знову приїхала у монастир на престольне свято, зустріла його. Він відверто зрадів, що Ліда так і не вийшла заміж. Зізнався, що теж холостякує.

– Це, певно, доля, – сказав. І запросив на обід у монастирське кафе. Сиділи, розмовляли, аж поки черниці культурно не виставили їх за двері.

Відтоді Ліда зі Степаном часто бачилися на службі у монастирі. А через півроку він запропонував одружитися.

– Мої батьки пияки, – зізналася дівчина, щоб це не стало черговим ударом.

– Мої теж, – промовив тремтячим голосом.

Ліда і Степан одружилися, вже десять років разом. Виховують трьох діток, живуть щасливо у будинку в Рівному, який разом збудували. Ліда тепер дякує Богові, що був Вадим. Якби не він, не поїхала б вона тоді у монастир. І не зустріла б такого чудового чоловіка…

Алла ШИМЧУК, Рівненська область

Передрук заборонено!

 

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!