Молитва за тата-бійця

Молитва за тата-бійця

Невигадана історія

Відколи Андрій Петренко добровільно пішов воювати за Україну, його п’ятирічний Дмитрик місця собі не знаходив.

 – Коли татко повернеться? – допитувався у мами ледве не щогодини, никаючи з кутка в куток.

– Повернеться, синку, неодмінно повернеться. Не допускаймо суму в серця, бо це слабкість. А ми мусимо бути сильними.

– Ма-ам! Владик хвалився, що його татко герой. Танк підірвав. А наш буде героєм?

– Буде, Дмитрику, буде! Наш татко все вміє і зможе. Зуміє і по танку вцілити, і у ворога влучити, який намірився зруйнувати нашу державу.

– Тато не допустить злих людей до нашої хати, правда?

– Авжеж, не допустить, мій хлопчику. Їм уже перепинили шлях, бо пішли воювати за правду і наш тато, і Владиків тато, й Оленки – сусідки. Та й твій дідусь Микола теж там. Не ховалися від лиха й дідусі Юрчика, твого двоюрідного братика. Вони там, в окопах під снарядами… Дитинко, ти б ліпше намалював щось для тата, як маєш вештатися. І для дідуся. Ми передамо ці листівки на фронт.

Увесь день хлопчик замислено сопів над розкладеними листками паперу. Коли зайшла бабуся поглянути, миттю закрив ручками і зніяковіло мовив:

– Потім покажу. Ще не готове.

Увечері мама побачила, що на двох аркушах було намальовано велике сонце у небі. А внизу, на зеленій траві, лежало щось темне горілиць.

– А це що?

– Побиті вороги! – тихим голосом сказало хлоп’я.

Щовечора перед сном Дмитрик ставав на коліна, побожно складав рученята і просив:

– Святий Боже, поверни татка з війни, бо я так сумую за ним. Немає з ким у футбол грати. Нема кому оборонити мене від старших хлопців. Я буду сміливим і хоробрим, як тато, обіцяю. Тільки врятуй його від чужої кулі.

А наступного дня вранці раптом громом обізвався телефонний апарат: «Ваш чоловік Андрій Петренко не повернувся з учорашнього бою. Серед загиблих і поранених його не знайшли. Є надія, що він живий. Командування подбає, щоб урятувати». Гнів і жаль, вогонь і холод, гірка туга разом охопили серце Дмитрикової матусі. А ввечері, коли Дмитрик знову став на коліна перед іконою, щоб просити за татка, пролунав телефон.

– Я живий, – це був його голос. – Хтось щиро молиться за мене…

Олександр ХОМЕНЧУК

 

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!