На Пасху старі батьки зійшлися докупи

На Пасху старі батьки зійшлися докупи

Невигадана історія

Приїхавши на вихідні у село, Леся металася з однієї хати в іншу. На окраїні у старій халупці жив батько. На сусідній вулиці – мати. Років сорок тому, ще у молоді літа, вони раптом розбіглися. Тож Лесі, їхній єдиній доньці, шкода було обох.

***

Зазвичай після обіду, коли вже справлялася з домашньою роботою, Леся нашвидкуруч обідала – їла хліб з варенням, запиваючи молоком. Отоді мати знала, що дочка зібралася до батька.

– Знов до старого біжиш? – бурчала собі під ніс. – Скілько мона його глядіти? Бач, не має він сил. А коли по коханках замолоду скакав, то мав здоров’я?

– Мамо, він такий мені рідний, як і ви, – з притиском відповідала.

– Еге, еге… Може, й його Сонька тоже рідна?

– Ну, скільки можна! Сонька вже в могилі який рік гниє, а ви все ніяк не забудете!

Леся гримала дверима і поспішала до тата, згадуючи, як батьки розбіглися. То було напередодні Великодня. Ту сумну паску, на яку крапали гіркі сльози, запам’ятала на все життя.

…Хоч і мала всього шість рочків, а зрозуміла: між батьками щось сталося. Мама плакала, кричала на тата, обзивала його гулякою. І поставила перед носом чемодан:

– Тут твої шмотки, я вже все склала! І щоб мої очі тебе більше не бачили!

– Я не винен перед тобою, – батько розгублено стояв посеред двору.

Він, певно, не вірив, що Ліда ось так просто вижене його з хати, яку своїми мозолями звів за одне літо. Повірила не йому, а бабським чуткам!

– Не плач, маленька моя, – пригортав до себе доньку Лесю. – Я тебе не покину…

Тато пішов жити у стареньку батьківську хатинку, вкриту ще соломою. Латав то дірявий дах, то облуплені стіни. І, як обіцяв, не покинув свою доньку. Щодня після роботи приходив до воріт, куди вибігала Леся, і тицяв їй то кульок цукерок, то якусь заколку. А на Великдень завжди чекала від нього нову сукенку, в якій крутилася перед дзеркалом. І у перший клас за руку вів, і на всі свята приходив, і городи матері обробляв, і частину зарплати приносив, і хату ремонтував. Словом, у школі однокласники навіть не здогадувалися, що Лесин батько не живе із сім’єю.

Уже коли підросла, то дізналася, що розлучилися батьки через дурницю та людську заздрість. У селі вони були гарною міцною сім’єю. От комусь те щастя і виїдало очі. А особливо колгоспній бухгалтерці, у якої все було, та тільки жоден чоловік у її хаті не затримувався – такий мала паскудний характер. Вона і пустила чутку по селу, що Павло, Лесин батько, вчащає до неї. Коли Ліді це переказали, одразу ж, не розбираючись, виставила його за двері. І хоч він не пішов до бухгалтерки, мати не вірила жодному слову чоловіка. А з часом зрозуміла, що погарячкувала. Бо ж усього через рік сама бухгалтерка перед смертю, коли її доїдав рак, зізналася Ліді, що вигадала ту зраду. Так помстилася за те, що Павло вибрав не її, бухгалтерку, яка ще зі школи сохла за ним.

Тепер мама знала, що батько не винен, і може, навіть впустила б назад. Та він уже не просився, бо до нього пристала жити бездітна вдовиця Соня. Ця напрочуд добра жіночка завжди привітно приймала Лесю. Купувала їй гостинці, додому не відпускала без пирогів чи відра шовковиці. Тому Леся ніколи не ревнувала тітку Соню, а завжди приязно ставилася до батькової дружини. Щоправда, довго вони разом не прожили. Якось взимку Соня застудилася і померла.

Після того і батько, і Леся просили маму прийняти його назад. Та у Лідиній душі знову запанувала злість: через втрачені роки, ревнощі до Соньки, з якою чоловік жив у радості. І вона вперлася, сказавши: «Замолоду обійшлася без штанів, то й на старості не треба». Хоч їй на той час стукнуло всього сорок п’ять.

Відтоді батьки жили самотньо у своїх хатах. Ні Ліда, ні Павло так і не женилися – вікували одиноко, як билини в полі. А Леся десятиліттями розривалася між обома.

***

Батько з радістю зустрів доньку. Спершись на коцюбу, стояв біля воріт і виглядав, чи не забовваніє на вулиці постать його любої доньки.

– Лесюню, – замахав палицею, непомітно змахуючи сльозу, – прийшла… А я вже думав, шо не приїхала.

Леся обняла старого батька, пригорнула до себе, і так защеміло на душі: став згорблений, сивий, нещасний. Кинулася відразу за роботу – і за годину у хаті блищала чистота.

– Знаєш, дитино, знов просився до матері назад, а вона – ні в яку, – журився. – А мені тяжко, та й тебе не хочу мордувати. Клопоту з нами маєш. Мабуть, прийде до мене вікувати Марта-сусідка. Вона сама, я сам, таки легшій буде…

Що мала казати на його слова? Розуміла і шкодувала. А коли новину, що батько хоче підженитися, переказала матері, та аж ошелешено сіла на диван:

– То, може, й мені піти заміж, коли він на старості здурів! Обоє посмішимо людей.

– А я вас не раз просила: зійдіться, – мало не з плачем кинула Леся.

У пригніченому настрої поїхала додому. А вернулася через тиждень – у суботу перед Великоднем. І застала таку картину.

***

Поки з чоловіком заносили у хату торби, краєм ока помітила, що подвір’я вже підметене. Коли це мати встигла? Запитала її, а вона змовчала, нічого не відповівши. Леся розкладала на кухні продукти, готові наїдки, що привезли з міста, а ніс лоскотав запах спеченої паски, як у дитинстві. А ще погляд раптом вихопив на вішаку поміж жіночого одягу… чоловічу куртку. Аж в піт кинуло від страшної здогадки. Невже мати прийняла бригадира Іллю, який останнім часом сватався?! Не могла почекати, щоб свята минули?

– Хто тут? – спересердя кинула.

Мати знічено відвела погляд, і раптом скрипнули двері з кімнати. У хаті запанувала тиша. То на порозі постав… батько і винувато дивився на доньку, зятя, внуків.

– Приймете? – запитав кволим голосом.

– Тату! – Леся, як мала дитина, з плачем кинулася батькові на груди. Ніколи не думала, що мати схаменеться і таки прийме його на старості.

Вперше за сорок років рідні люди зібралися на Великдень за родинним столом. Це було найщасливіше свято за стільки літ, коли Леся, її батьки, діти, чоловік разом помолилися, запалили свічку, а потім жартували і веселилися. Розчулено дивилася, як мама з усмішкою догоджала татові, а він непомітно торкався її руки. Паска впереміш зі сльозами радості так смакувала цього року…

Олена ПАВЛЮК

ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!