Остання подорож  онкохворого монаха

Остання подорож онкохворого монаха

Невигадана історія

Роман повертався автомобілем у Рівне зі столиці. Хурделиця лютувала на славу, та й мороз вдарив добрячий.

– Що ж, їхатиму сьогодні сам, – мовив до себе. Він завжди брав попутників. Чомусь подобалося вести задушевні бесіди з випадковими пасажирами. До того ж, у компанії час летів швидше, дорога здавалася коротшою. Сьогодні ж навряд чи хтось «голосуватиме» на дорозі… Села одне за одним лишалися позаду.

Пильно вдивляючись у дорогу, Роман помітив, як узбіччям, спотикаючись, рухається чиясь постать. Здивувався, бо ж до найближчого села кілька кілометрів. А зупинившись біля пішохода, аж оторопів – спираючись на палицю, через перемети шкандибав старий монах. Тоненький чорний підрясник розвився на вітрі, а дірява фуфайка, здавалося, ще більше притягує холод. Шершаві руки посиніли на морозі.

– Куди вам, отче? – відкривши двері з пасажирського боку, запитав Роман.

– Куди-небудь, – несміливо відповів чернець.

– Може, нам по дорозі, підвезу. Не з цікавості ж питаю, – здивувався такій відповіді.

– Мені на Закарпаття треба. Але, якщо ваша ласка, доїду, куди довезете.

– Я в Рівне прямую. Сідайте.

Несміливо примостившись у теплій автівці, монах крадькома втер непрохану сльозу. А дещо зігрівшись, першим заговорив до водія.

– Я вже дві години йду по морозі. Ніхто не зупинився… Спочатку зупиняв увесь транспорт, потім тільки автобуси, але марно, – зітхнув чернець на ім’я Мефодій, розтираючи зморщені руки.

Слово по слову, чоловіки розговорилися. Тоді Мефодій повідав Роману свою історію:

– Я був єдиною дитиною у сім’ї. Батько помер, коли мені виповнилося 12. Мати – затята комуністка. Вона не вірила в Бога. Якось приніс зі школи молитовник, однокласник потай дав почитати, я ж сховав під матрац і читав при свічці ночами, коли мама вже спала. А однієї ночі вона проснулася: вгледівши мене за цим заняттям, спалахнула гнівом, пошматувала книжку, а потім підпалила розірвані аркуші. Відтоді у нашому домі про Бога ніхто й словом не обмовився. Ненька думала, що вибила з мене тягу до релігії, а я потай читав писання на сіннику. Коли ж мені виповнилося 19 років, сказав, що хочу постригтися в ченці. Мати спершу сварила, потім погрожувала… Коли ж жоден із цих методів не спрацював, вигнала з дому. Я ж подався до найближчого монастиря. Спершу жив у чоловічому, а через кілька років перевели до жіночого, аби службу там правив, бо жінкам це заборонено.

А нещодавно у Мефодія діагностували онкологію. Почувши страшний вирок «рак», змирився з долею. Монахині не раз заводили мову про лікування, та він щоразу відмовлявся. Повторював, що на все воля Всевишнього, і він не в праві цьому опиратися. Усе змінилося, коли до монастиря приїхала група паломників. Проходячи повз них, Мефодій почув, як дві жіночки говорили про чудотворне джерело, що б’є неподалік Воронежа, яке зцілює від усіх недуг. Відтоді у нього з’явилася мрія – потрапити на те місце. Був упевнений, святиня його вилікує!

– Назбиравши майже 5 тисяч гривень, я вирушив у дорогу. Від Воронежа до монастиря, поблизу якого й било джерело, їхати три години автобусом, – продовжував чернець. – Я добу просидів на автостанції: рублів не мав, а за гривні квитка продавати не хотіли. Потім до мене підійшли поліцейські. Стали цікавитися, хто я і чому тут тиняюся. Розповів, що їду на цілюще джерело, але гроші поміняти не можу. Вони порадили звернутися до одного таксиста. Запевнили, що він мене не обдурить. Забрав таксист у мене всі гроші, давши взамін купу папірців, у яких я геть нічого не тямив. Взяв їх і пішов на автобус. «Прошу, добрий чоловіче, візьміть, скільки треба», – протягую жменю з купюрами водію. Той, ретельно перерахувавши, забрав усі гроші. Мабуть, таксист таки обманув мене...

***

– Коли я зайшов у монастир і сказав, що із Західної України, браття довго косилися на мене. Про щось перешіптувалися, радилися. Проте келію таки виділили, – пронизуючи темряву пильним поглядом, вів свою розповідь Мефодій. – Я навіть їсти ходив раз у день. Боявся, аби не побили. Побув у них три дні. Молився, пив воду з джерела. Коли зібрався додому, браття довезли мене до Москви, бо їхали туди у справах. На щастя, на вокзалі зустрів кількох українців – ще в дев’яностих приїхали сюди заробітчанами і так там осіли. Вони купили мені квитка до Києва. По Україні вже йшов пішки. Кілька днів і ріски не мав у роті.

Добираючись до свого монастиря, чернець від голоду втратив свідомість. Отямився, вже коли приїхала «швидка». Перше, що запитали люди у білих халатах, чи має він гроші. Монах винувато відповів, що ні. «В такому випадку пишіть розписку, що до нас претензій не маєте», – байдуже кинув сивочолий лікар, затягуючи цигарку. «Претензій не маю, але писати нічого не буду», – тихо, але різко відповів. «Ну, то ваше право…» – байдуже гримнувши дверима «карети», медики поїхали геть.

– Я замерз так, що ні рук, ні ніг не відчував. Зайшов у один придорожній магазин, попросив налити окропу, щоб бодай трохи зігрітись. Продавець сказала, що не дасть, бо пластикові склянки грошей коштують. Попросив налити окропу в долоні, – на мить Мефодій замовк. Проковтнув важкий клубок, що підступив до горла, і продовжив розповідь. – Всяке траплялося зі мною. Бувало, що пускали погрітися на заправки, іноді навіть переночувати дозволяли в підсобці. А траплялося, що гонили, наче прокаженого…

Монах ще довго розповідав про свої пригоди, проте Роман уже не чув його слів. Уявляв, як ченцю наливають окріп у долоні, як його пронизує морозний вітер. Намагаючись осягнути рівень людської байдужості, стримувався, щоб не заплакати.

***

До Рівного добралися пізнього вечора. Тепло в автомобілі розморило монаха. Спираючись на палицю, Мефодій задрімав.

– Отче, заночуйте в мене. Негода он як лютує, та й автобуси в такий час не ходять, – запропонував Роман.

У відповідь чернець лише посміхнувся, знизав плечима і мовчки пішов до квартири за господарем. А щойно присів на дивані, заснув, не дочекавшись вечері. Зранку Роман завіз попутника на вокзал, купив квиток до Ужгорода і дав трохи грошей у дорогу.

– Нехай будуть, до монастиря доїдете. Находилися вже пішки, – сказав новому знайомому.

– Дякую, Романе. Я молитимуся за тебе. Не забувай робити добро, і тобі це воздасться, – сказав наостанок Мефодій. – А знаєш, про що я зараз мрію? Якомога швидше зайти до своєї келії – і більше ніколи не виходити в люди! Жорстокий цей світ, а я не звиклий до такого. Не знаю, скільки ще мені залишилося жити, але хочу провести цей час у спокої та молитві.

Марія МАРТИНЮК

Передрук заборонено!

 

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!