Покинула нареченого – і гляділа чужих дітей

Покинула нареченого – і гляділа чужих дітей

Невигадана історія

Дівчина поступила в педінститут, коли повернувся з армії Толік, високий, змужнілий хлопець, за яким бігала не одна дівчина. Кілька разів провів її з клубу і, зустрівши іншу, до Тані більше не підходив. А вона нафантазувала собі любов, про яку парубок навіть не здогадувався.

 – Сину, нащо тобі тії дівки? Дивись, як за тобою Танька сохне.

– Яка? – здивувався, бо навіть не зрозумів, про кого йде мова.

– Та Варчина! Її мати по секрету сказала, що крепко донька тебе любить.

– А-а… – тільки тоді згадав цю скромну дівчину.

Варто було йому кілька разів провести її додому, як уже наступної неділі вона підійшла до нього і тихо сказала, що боїться сама йти з клубу. Він тоді розсердився, бо якраз у нього на колінах сиділа гаряча Тамарка. Але нехотя підвівся.

– Малу заведу додому, а то ще по дорозі хто вкраде… – хмикнув. – Я зараз.

І правда, забігли вони з Танею до її хати за кілька хвилин. Вона ще було затрималася біля хвіртки, та хлопець миттю чкурнув назад до клубу. Більше про неї навіть не згадував. І от тепер про дівчину заговорила мати.

– Знаєте, хай та мала нічого не видумує. Бо я з Тамаркою буду женитися. І точка.

 ***

Коли Таня почула, що її омріяний Толік заручився з «непутящою», як Тамарку називали у селі, мало коси на собі не рвала. Шукала зустрічі з хлопцем, та він, побачивши Таню, вдавав, що її не знає. А коли за місяць на сусідній вулиці вигравала весільна музика, вона впала на ліжко і заридала. А тоді скочила, вдягнула святкову сукню, нафарбувалася і побігла на весілля.

Уже стемніло, то їй не дуже було видно за вишнею на дорозі. На подвір’ї танцювали гості, а діти гуртом бігали туди-сюди.

– Хлопці! – гукнула до малечі. – А покличте-но молодого. Скажіть, запорожці прийшли.

Діти весело побігли до шалаша. За якусь хвилю до воріт вийшов Толік, і аж розсердився, побачивши Таню.

– Чого тобі? – зло прошипів.

– Я люблю тебе… – прошепотіла, а сльози градом бігли по обличчю.

– Ти не бачиш – у мене весілля! Тебе й знати не хочу. От дурепа, – зло процідив крізь зуби.

 ***

Дівчина важко переживала одруження коханого, з яким вперше поцілувалася, з яким відчула трепет в душі. Та час лікує. Заспокоїлася, стала знову усміхатися, ходила до клубу, веселилася. І навіть зустрічалася з молодим учителем. Через місяць планували заручини. Все у дівчини було добре.

А от у Толіка не так райдужно все складалося. З першим місяців сімейного життя молоді то билися, то мирилися. Тамарка, народивши один за одним двох синочків, не трималася хати. Не раз Толік її, п’яну, тягнув за коси з компанії. Вона пропадала на цілі тижні, покинувши на свекруху малих дітей. Толік й собі запивав. Кляв на чому світ стоїть непутню Тамарку і в той же час плакав гіркими сльозами: «Як я її люблю…»

***

І от одного зимового дня вона пропала. Шукав її Толік по всіх навколишніх селах, та марно. Написав заяву до міліції. Минуло зо три місяці, а жінки все не було. Чоловік пив, ходив, як мара. А його мати світу за сльозами не бачила. Чи ж їй треба на старість літ малих дітей глядіти?! І раптом село облетіла звістка: Тамарку бачили в сусідньому районі. Вона, погладжуючи округлого живота, переказала через знайомих Толіку, щоб не чекав її, бо вона має нового чоловіка і скоро народить йому дитинку.

Таня, почувши новину, аж змінилася на обличчі. Накинула хустку, пальтечко. Так, не застібаючись, і вилетіла з хати. Відчувши недобре, за нею кинулася мати.

– Ти куди? – насторожено запитала, а її серце обпекла страшна здогадка. – Не здумай! – кричала навздогін.

Але Таня її не чула. Летіла на сусідню вулицю, де бідував її коханий Толік з малими хлопцями. Забігла у хату і ошелешено обвела кімнату поглядом. Навколо безлад, холод, певно, не топилося у печі ще з вчорашнього дня. Діти, забившись у куток під перину, тулилися один до одного. Сіла коло них, обняла.

– Мої маленькі… – шепотіла зі сльозами на очах.

Відтоді там і лишилася. Хоча Толік її виганяв, обзивав, вона додому не вернулася. З часом хата засяяла, як перед Пасхою. Діти були нагодовані. Толік став м’якшим до Тані. І навіть добре слово коли-не-коли казав. А дівчина все тулилася до нього. Була щаслива – вона живе з коханим чоловіком! А більшого їй і не треба.

 ***

Минуло кілька років. Таня з Толіком разом ходили на гостини, хазяйнували. Здавалося, щасливішої пари немає у всьому селі. Правда, коли бачила на вулиці колишнього нареченого, відводила погляд.

Та раптом сімейний спокій перевернув один день. У неділю вранці, коли Таня у літній кухні ліпила вареники, загавкав пес, а тоді завиляв хвостом. Глипнула у вікно – і заніміла. На подвір’я заходила… Тамарка. А за руку вела маленьку дівчинку. Хлопчики й собі зацікавлено визирнули з дверей.

– Ой, мої синочки, мої пташенята! – запричитала мати-зозуля.

І діти, на диво, підбігли до неї. Стали тулитися, щебетати. А вона їх уже знайомила із сестричкою. Вийняла з кишені кілька «барбарисок» і тицьнула їм у руки.

Таня спостерігала за цією картиною, і її покидали сили. Скільки ж то любові, доброти, праці вклала у цих чужих дітей! А вони, бач, зачувши материн голос, побігли до неї, як щенята.

З хати вийшов Толік. І теж занімів від здивування, побачивши Тамарку. Вона зиркнула на нього своїм спопеляючим поглядом, кинула бісики – і він радо підійшов до неї. Турботливо взяв з її рук торбу, погладив по голівці біляве дівча, усміхнувся.

Таня витерла об рушник руки і як була у фартушку, так і попленталася обважнілими ногами до воріт. Сподівалася, що Толік поверне її назад, приголубить. Але цього не сталося. І раптом, вже біля самої хвіртки, почула його голос:

– Слухай, Тань! – гукнув.

Різко озирнулася, а в її очах блиснула надія.

– Знаєш, ти вже вибачай… – знічено почухав потилицю. – Діти є діти, матері хочуть…

***

Таня важко пережила це приниження і розчарування. Від сорому втекла із села на роботу в Київ. Там з часом влаштувалася у велику компанію перекладачем. Під час візиту однієї закордонної делегації познайомилася з американцем. Вийшла за нього заміж. Тепер щасливо живе на березі океану. Народила сина та дочку. А життя з Толіком згадує як кошмарний сон. Навіть сама собі не вірить, що могла бути такою дурною…

Юлія ШЕВЧУК

Передрук заборонено!

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

  • вул. Перемоги, 15, м. Луцьк
  • T 0 332 77 48 84, 0 332 77 49 85
  • Email:visnyk@visnyk.lutsk.ua

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×