І разом з нею купила смерть
Соня незворушно дивилася на свою парчову хустку. Не зводила з неї погляду? і аж мороз йшов по шкірі: як чорна хустка так могла до нестями подобатися?! Лише тепер, після стількох бід, у неї ніби пелена з очей спала.
У палаті жіночки переговорили, здавалося, про все на світі. Позбирали плітки про сусідів, родину, перейшли на знайомих з навколишніх сіл, бо ж приїхали в лікарню з одного району.
– А моїй сестрі з Америки хустки прислали. Тася завтра прийде мене провідати, то принесе. Може, хто схоче собі купити.
Очі у жіночок загорілися. І молоді, і старі у сімдесятих хотіли мати американську хустку – велику, з китицями та квітками. І коли наступного дня та сестра зайшла до палати з кількома торбами, усі кинулися розглядати товар. Хустки і справді були гарні – що казати, то ж «з-за границі»! Соня перебирала їх, то м’яла у руках, то випускала – так хотілося таку мати. Але лякала ціна.
– Ви ж не обижайтеся, жіночки. Хіба тридцять рублів для такої краси дорого? – вихваляла свій товар Тася.
Але жінок не треба було впрошувати. Одна за одною, ніби під гіпнозом, виймали з-під подушок хто гаманця, хто скручений у носову хустинку рулончик купюр і простягали перекупниці. Соні з-поміж того розмаїття впала в очі… чорна парчова. Як вона переливалася на сонці різнокольоровими блискітками, як манила! Уявляла, як одягне її на шию до сірого пальта або закрутить на голові по-модньому.
– Дитино, побійся Бога, нащо тобі така темна?! – здивувалася старенька санітарка, що якраз зайшла у палату мити підлогу. – Осьо, гляди, жовтогарача чи голуба.
– Ой, тьотко, та жовтогаряча аж очи виїдає, а голуба мені не пасує, – не зводила Соня свого завороженого погляду з парчової. – Тільки випишуся, одразу надягну!
– Дочко, не накликай біди, – скрушно похитала головою старенька. - Таку тілько на похорон чіпляти.
– Що ви, жінко, збиваєте з толку! – роздратовано гримнула продавщиця Тася. – Наравиться їй – і все. Не вам носити. Бери, Соню, бери, глянь, яка гарна, а як тобі до лиця, – припрошувала вона.
– Але ж мені грошей бракує…
– Ничо, я почекаю кілько днів.
– Мені завтра чоловік привезе, то я оддам.
– Ото привезе, тоді й забереш хустину.
Але наступного дня чоловік, почувши, що на «витребеньки» жінка просить аж тридцять карбованців, скипів. Треба якраз грошей, щоб города виорати, потім засіяти, а Сонька таке придумала. «Не дам!» – вперся. Тоді жінка потай сіла в автобус і поїхала додому, бо мала в шафі у сховку п’ятдесят рублів, які їй подарували на сорок літ. «Ото й зроблю собі подарунок», – тішилася. Поки чоловік був на роботі, вона схопила між одягом на полиці згорточок з грішми – і знову поїхала до лікарні. І вже за годину, усміхаючись сама до себе, тримала в руках таку омріяну річ.
***
Як у той рік одягнула на голову чорну хустку, то так десять років і не знімала. Спочатку «прикрашала» свої смолянисті кучері, а згодом посивілі з горя пасма. Найперше поховала свекрів, які пішли на той світ один за одним, ще не маючи і сімдесяти літ. Потім раптово злягла мама з діагнозом рак. До яких тільки відомих лікарів Соня не возила, а допомогти ніхто не зміг. За місяць згоріла, як свічка. Люди аж жахалися, побачивши маму у труні. З гарної дорідної жінки вона перетворилася на стару засушену бабу.
Не встигла поховати одних, вже робила дев’ятини, сороковини, роковини по інших. Ці смерті ще мала сили пережити. Та коли одного дня почула страшну звістку, рвала на собі коси і знову вдягала ту парчову чорну «американку».
– Соню, Соню! Внучка твого машина збила, як у піску грався! – кричала не своїм голосом сусідка.
На похорон, здавалося, зійшлися з усіх навколишніх сіл, бо моторошна звістка не залишила байдужим нікого. Тяжко смерть дитини пережила дочка. Застудилася на похороні, стала кашляти, гарячка виснажувала тіло. «Мамо, мамочко, рятуй… Я так не хочу вмирати…», – безсило шепотіла потрісканими від температури губами. Але дочка, дякувати Богу, одужала. А от зять… Не зміг пережити загибель маленького сина. Згас за місяць.
***
На базарі, де між рядами снував люд, у старій зболеній жінці санітарка з лікарні ледве впізнала чорняву красуню Соню. Хіба по тій парчовій американській хустці, яку та мала на голові.
– Що з тобою, дитино, случилося?! – аж злякалася її страшного вигляду, сумних очей.
– Ой, тьотю… – беззвучно заридала, заливаючись гіркими слізьми. – Поховала свекрів, маму, внучка, зятя…
– Казала я тобі: не купляй ту чорну хустку. Бачила я людей з того села, звідки жінка тоді в лікарні хустки з Гамерики продавала. Кажуть, біда в неї одна за одною ходила. Ото їй ворожка наказала чорну хустку продати, тоді хату смерть покине. То до тебе вчепилася. Когось з дітей ще маєш?
– Дочок, внуків, але й вони слабують.
– Заради Бога, подінь десь цю хустку.
***
Мало вірила словам старої санітарки. Які вроки? Які ворожіння?! То ж була у школі комсомолкою – про таке ніхто не говорив. Проте пішла в ліс до знахарки і спитала її поради. Та, виливши віск, сказала, що Соня має одну річ, з якою купила собі смерті. Та одразу подумала про парчову хустку. Прийшла до хати, розпалила грубку – і вкинула її у вогонь. Язики полум’я швидко взяли хустину свої обійми…
Минув рік. Відступила біда із Сониної хати. А в автобусі якось випадково почула, що люди їхали з роковин по жінці Тасі, яка продала Соні парчову хустку.
Юлія ШЕВЧУК
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!