Невигадана історія

Сім’ю возз’єднала війна

19 грудня 2018, 11:56
0
4
Сподобалось?
4

Алла з Петром давно жили як сусіди, хоч офіційно називалися подружжям. Він мав свою кімнатку, вона – свою. Алка завела коханця на роботі, а Петро шукав рятунку в горілці. І якось на п’яну голову прийшла несподівана думка: піти контрактником в АТО. Алка спокійно поставилася до такого вибрику: як і не повернеться, ніхто сильно плакати не буде.

***

Уже на двадцятому році спільного життя Алла з Петром зрозуміли, що почуттів давно нема, і їм не те що спати, говорити одне з одним не хочеться. Тепер і не згадають, коли перший холодок пробіг між ними. Чи не тоді, коли Аллу з чергового корпоративу додому підвіз колега по роботі? Відтоді між ними закрутилося. Жінка ніби поринула в другу молодість, а Петро не смів їй щось казати. Мав таку рису: все тримав у собі. Алла гуляла, приходила додому весела і щаслива. Закривалася в кімнаті і щебетала по телефону. А Петро що? Цілий день товкся по господарству: порав корів, свиней, бо ж дітям передачу треба у місто завезти. А увечері, тільки Алка в хату, він за шапку і в магазин. Вип’є з хлопцями, і легше стає, хоч ті прямо в очі підколювали гулящою жінкою.

– Та хай собі, – примирливо махав рукою. – Може, їй тре того… Як воно… сексу, а мені то вже нє.

– Невже в тебе у штанях нічого не ворушиться? – гиготіли чоловіки і кидали масні жарти. Може, Петра це й ображало, але він ніколи цього не показував. П’яний, як джміль, ледве сунув додому й одягнений лягав спати. Ранок знову приносив господарські клопоти, а вечір – пиятику. Якось під час чергового застілля застав у магазині заплакану сусідку. Жінка журилася, що сина забирають в АТО. Переживала, що вб’ють молодого хлопця на Сході.

– А за мною ніхто й не заплаче, – наганяв собі жалю Петро. – То давай я замість нього піду!

П’яні приятелі почали жартувати, що таких вояків зі склянкою там не треба, але Петро стояв на своєму. Наступного дня хміль з голови вивітрився, а думка про АТО – ні. Пішов у районний військкомат, де 45-літнього добровольця ледве не розцілували і швиденько оформили всі папери.

***

Уже більше півроку Петро був на Луганщині. Й Алла несподівано для себе помітила, що їй сумно без чоловіка. А ще боязко увечері вертатися в порожню хату. Темінь і тиша лякали. Як на зло, саме в цей час посварилася зі своїм коханцем. Той почав крутити хвостом і лащитися до своєї жінки. Тож Алла тепер мала багато часу на роздуми. Згадувала, як починалося у них з Петром життя. Молоді, зелені, а самі копали фундамент під хату. Увечері зморені працею засинали в обіймах. А скільки щастя було, коли нарешті вдалося довести будівництво до пуття! Разом вибирали шпалери. Петро сам брався їх клеїти, бо Алла носила під серцем сина-первістка. А серед зими з пологового щасливий тато зустрічав з трояндами. У селі ще довго говорили, що Петька здурів й спеціально таксі наймав, щоб поїхати до міста по квіти. Але ж як їй це було приємно! Який чоловік-романтик! Чогось поганого про нього згадати не може. Завжди тихий, мовчазний. Ніколи слова поганого не сказав. Вправний господар і чоловік непоганий. Як діти хворіли, він по лікарях бігав.

– А я ж яка? – несподівано сама себе запитала. – Гуляла у нього на очах і ні господаркою, ні хатою не морочилася. Петя все сам та сам був…

Несподівано взяв жаль, і жінка вирішила вперше за стільки часу набрати чоловіка, щоб запитати, як іде служба.

– А Петя не може зараз трубку взяти. Він у госпіталі, – відповів чужий голос.

Аллу аж морозом обдало. Тремтячим голосом розпитувала, що сталося з чоловіком.

– А ви хто така? – у свою чергу поцікавився незнайомець.

– Жінка його.

– Хм… Петя ніколи про жінку не згадував. Ми думали, він одинак, бо ніхто до нього не дзвонив, не цікавився. Сам був, як палець, може, тому завжди перший рвався на завдання, бо знав, що нема кому за ним тужити…

– Та що ви таке дурне говорите! – розсердилася Алла. – Є у нього дружина, діти. Ми переживаємо за нього.

– Чого ж тільки тепер згадали? – почула насмішкувате запитання.

– Кажіть, у якому госпіталі лежить, я приїду, – випалила замість відповіді жінка.

***

Наступного дня Алла кинулася збирати торби. Шлях був неблизький – аж у Харків, але це не лякало жінку. Більше боялася іншого, як подивиться в очі пораненому чоловікові. І дітей підключила, щоб зготували щось для батька. У селі, коли зачули, що Алка збирається до Петьки, лишень криво всміхалися: мовляв, коханець покинув, то й про чоловіка згадала. Поки їхала у поїзді, думала, добирала слова, як і з чого почати. А зайшла в палату, побачила перебинтованого Петра – розплакалася і кинулася до нього.

– Вибач, вибач, мене, дурепу… – шепотіла.

Чоловік тримав дружину за руку і не відпускав. Він чув, як давно забуте тепло розтікається по всьому тілу. Сильніше почало битися серце і з’явилося несподіване бажання… поцілувати Аллу.

Руслана СУЛІК   

Передрук заборонено!                                                                


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися