Мати Галінки Маруся аж злякалася, коли побачила, як дочка качається по підлозі від болю і надривно кричить, обхопивши руками живіт.

– Дитино, шо з тобою? Шо? – схилилася над дівчиною, обтираючи хустинкою її лоб від краплинок поту.  

– Ой-йой-йой!.. – стогнала дитина і не могла вимовити слова.

– Чекай, зараво за медичкою збігаю. 

Слава Богу, що Марія Іванівна живе через дві хати. Тож поки добігала до її двору, голосно гукала. 

– Людоньки, Іванівно, ратуйте! Щось з моєю Галінкою случилося! Качається по підлозі – так їй живота вздуло, – пояснювала медичці, поки та на ходу застібала ґудзики на кожухові. – Може, об’їлася бульйону з лапшою, бо дві миски великі втрощила… – тараторила, захекавшись, Маруся, поки добігли до хати, розповіла усі симптоми Галінчиної хвороби.

У кімнаті дівчина, правда, вже не качалася по підлозі, а лежала на ліжку і голосно стогнала. Медичка присіла поряд, стала обмацувати живота, слухати його…

– Шо, Іванівно, пендицит? – відволікаючи лікарку, допитувалася Маруся, стривожена довгим оглядом. І собі позирала на роздутий доньчин живіт, прислухалася до нього.

– Та ні, Марусю, то не апендицит, – нарешті промовила медичка. – У роддом швиденько везіть.

– Який ще роддом? – в один голос вигукнули мати і донька. 

– Родити будеш, дівчино, дитину! – з притиском відповіла – їй уже набридли вигадки про «пендицит», про який почула разів з десять. – Збирайся! Вже води відійшли!

– Іванівно, який роддом?! – перелякана Маруська відвела медичку за рукав у коридор і стала пошепки благати: – Змилуйтеся, тільки нікому не кажіть… То ж сором який! А що у церкві скажуть?! Та нас Стьопка заб’є!..

– Не я скажу, то хтось інший, – медичка кивнула на знак згоди. – Що ж від села втаїш? Їй-бо, подуріли обидві…  

Завезли Галінку у пологовий в сусіднє село, якраз у те, куди Стьопкова сім’я ходила до церкви. Дівчину завели попід руки – вона стогнала, кричала, зойкала і вперто доводила, що у неї… пендицит. Через півгодини запищав дитячий голос.

– Поглянь, якого хлопчика великого вродила! – показував їй Петро Васильович.

– То не моє!

– Як не твоє?! – не на жарт здивувався старий лікар. – А чиє? 

– Не моє! – затялася Галінка.

– Геть здуріла дівка! А чиє, питаю? Може, я собі твого хлопця заберу, га?

Нарешті люди переказали молодому таткові. З ним Галінка таємно зустрічалася і більше смерті боялася батьківського гніву, бо хлопець був не з віруючих. Тому й несла всяку всячину про «пендицит». А під вечір, коли хлопець прийшов навідати юну породіллю, Галінка врешті признала дитя. Через кілька днів її забрав наречений. А ще через кілька пара розписалася і зареєструвала сина.

Згодом у сім’ї один за одним посипалися діти – аж семеро народила Галінка. Усіх виростили, вивчили, усім відгуляли весілля. Живуть щасливо, мирно і тепер бавлять онуків.