Від кохання красуню лікували у психушці

Від кохання красуню лікували у психушці

Невигадана історія

Злата завжди йшла сільською вулицею, ніби сценою. Спинку тримала рівненько, голову – високо-високо, що й не помічала часом односельчан, а якщо й помічала, то ігнорувала і «добрий день» нікому не казала. Бабусі лишень головами хитали, дивлячись на таку принцесу: «Ой, не до добра росте така дівка… Ще наплачеться з нею Маруся».

Відмінниця ні з ким не товаришувала

А мама Маруся ніколи не зважала на людські пересуди. Для неї Злата була найкращою, найрозумнішою, найвихованішою. Може, тому, що довго чекали з чоловіком дитинку. Лишень через десять років після шлюбу до їхньої оселі завітав лелека. Вони пилинки здмухували з донечки-красуні, а та й справді вражала усіх безоднею синіх очей і густим волоссям кольору стиглої пшениці. У школі Злата завжди виконувала головні ролі у сценках, за нею табуном бігали не лишень однокласники, а й старші хлопці із сусідніх сіл заглядалися. Проте дівчина нікого не ощасливлювала увагою.

– Мені треба школу закінчити, в інститут вступити, а тоді про хлопця думати. Модного, з міста, а ті смердючі селюки мені не пара, – крутила носиком, коли мама жартувала про залицяльників.

І справді, Злата ніколи не ходила в клуб, завжди сиділа за книжками. З подругами не гуляла, бо їх у неї не було. Вважала, що з однолітками нема про що говорити. Зате у школі на неї мало не молилися. Злата була розумницею та відмінницею, учасницею різноманітних олімпіад. Навіть в області займала призові місця, тож не дивно, що після закінчення школи без проблем вступила аж у три медичні університети. Вибрала Львів, бо встигла заочно закохатися у це місто. Батьки не могли нахвалитися розумницею Златочкою, яка без блату, своїм розумом стала студенткою.

– Ми ні копієчки не платили. Все вона сама, бо й ночами сиділа за книжками, коли інші на танцюльках скакали, – розповідала сусідам мати.

– Тепер засяде ваша доця у місті, що й не побачите. Вона й так села не любила, а зараз взагалі городською стане, – не втрималася, щоб не вкинути ложку дьогтю в солодкі вихваляння, тітка Соня.

– Не кажи дурного. Наша Златочка нас не покине, – відмахнулася рукою Маруся.

Чари професора затьмарили розум

Та люди були праві. Перші місяці Злата хоч іноді навідувалася. Йшла з автобуса – голова попід хмарами, не бачить нікого.

– Ти б, дитино, не землю спустилася. Дала «добрий день» старим людям, – не втрималася якось бабця Ганна, яка сиділа на лавочці. Але пихате дівчисько навіть не глянуло на неї.

Звичайно, з батьками донька була привітніша. Щебетала, що місто неймовірне, на пари ходить із задоволенням. Любить всі предмети, а особливо подобається анатомія, яку викладає молоденький професор Олег Іванович. Усі її розмови так і крутилися навколо нього. Мама нічого поганого у цьому не запідозрила, а коли зогледілася, було вже пізно. Якогось вечора тишу порушив дзвінок мобілки:

– Пані Марія? – поцікавився жіночий голос.

Маруся аж розгубилася, бо ніхто зроду її так не називав.

– Ну, я, – здивовано відповіла.

– Це вас турбують зі Львова. Дружина Олега Івановича.

– Не знаю нікого у Львові. Й Олега ніякого не знаю…

– Не поспішайте кидати слухавку. Ваша донька його коханка, а я – зраджена дружина з двома маленькими дітьми. Мусила знайти ваш номер, бо на Злату ніякі слова не впливають. Якщо й ви не знайдете для її любові управи, то я їй коси повириваю і очі кислотою випалю. Так і знайте, – й розмова завершилася.

Кілька хвилин Маруся була в ступорі. Ніяк не могла повірити в реальність, лише за годину оговталася й набрала доньку. Злата не виправдовувалася, лише тихим голосом зізналася, що закохалася по вуха й нічого не може із собою вдіяти. Спочатку Олег говорив, що холостяк, водив до себе на квартиру. Пізніше з’ясувалося, що вона орендована. Дарував квіти, возив на прогулянки в інші міста. Солодкі слова, обійми-поцілунки, романтика… Аж поки дівчина не відчула під серцем нове життя. Зачувши про вагітність, любов професора моментально розвіялася. Він сердито відштовхнув Злату і вбив новиною про свою сім’ю.

– Мамочко, я вже тиждень на парах не була. Плачу і з кімнати не виходжу. Що робити? Мене люди просміють, – ридання не давали дівчині говорити.

– Не переживай, завтра приїду, і все вирішимо, – крижаним голосом постановила мати.

А наступного дня, добравшись до Львова, схопила Злату за руку, повела в лікарню і змусила зробити аборт. Донька не опиралася, а наче лялька йшла і виконувала всі накази. Складалося враження, що вона опинилася у якомусь тумані. Майже не розмовляла, лишень сльози капали з її очей.

– Заспокойся, ніхто нічого не дізнається, – як могла, втішала мати.

Але на цьому нещастя не скінчилися. За кілька днів – знову дзвінок зі Львова. З університету повідомили, що Злата має багато пропусків і досі не з’являється на заняття.

– Лише з поваги до її старань та хорошої поведінки телефонуємо вам. Робіть щось, бо ще виженуть.

І знову мати поїхала у місто. Зайшла у квартиру, яку винаймали для доньки, а та лежить у ліжку й дивиться в стелю. Розпатлана, брудна, навколо гори одягу. Злата лишень перевела погляд на матір, але навіть не озвалася до неї. Налякана жінка викликала швидку. Медики, які приїхали, нічого втішного не сказали, а ще більше налякали.

– Вона пережила якусь важку душевну травму. У неї помутніння розуму. Везіть у психлікарню, хай там обстежать.

Мати аж оніміла від таких слів. Злата ж ніяк не зреагувала й далі дивилася в стелю.

***

Уже кілька місяців красуня Злата перебуває в лікарні для душевнохворих. Стан її стабільно важкий. Дівчина не виявляє жодної цікавості до життя. Лише іноді в її очах з’являється шалений вогник, і вона гукає: «Дивіться, дивіться, ось там моя донечка пішла. Пустіть мене, я хочу взяти її за ручку», – й кидається до вікна. Тоді Злату одягають у гамівну сорочку.

Руслана ТАТАРИН

Передрук заборонеон!

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!