Всиновила... циганча

Всиновила... циганча

Невигадана історія

Бо не мала ні щастя, ні радості, лишень одні біди та смерті

Тітка Зеня змолоду була дуже балакуча і жартівлива. Мала добрий характер, бо навіть коли й зчинялася з ким сварка, завжди переводила все на жарт, і за кілька хвилин наставав мир і спокій. Любила готувати і припрошувати до столу сусідів, знайомих просто так, не з особливої нагоди чи свята. Завжди мріяла про велику сім’ю, купу діточок і веселий шум-гам у хаті.

А закрилася Зеня від усього світу після страшної біди, яка чорним крилом пронеслася над її хатою. Мала вона трійко синів – дітки після шлюбу з Максимом посипалися з літа у літо. Найменшому ще року не виповнилося, як змушена була вийти на роботу у колгосп. На перших порах глядіти малечу допомагала мати, а як старший Пилипко у школу пішов, сама вже всьому давала раду.

Ніби все було так, як мріяла: дім повнився дитячим сміхом, у хаті панувала любов і злагода. Та якось серед зими в куми раптово помер батько. Зеню покликали туди на ніч. Вдома залишився сам Максим з дітьми. Коли йшла, всі якраз полягали спати. Та за годину на ногах вже стояло все село: Зенина хата горіла! Поки приїхали пожежники і загасили полум’я, довелося одне за одним виносити чотири тіла... Виявилося, найменшенький, Андрійко, коли старші брати заснули, десь знайшов сірники і став ними гратися у кімнаті. Так і пішло все з димом – і хата, і чотири життя. 

Від пережитого горя бідолашна ледве з розуму не зійшла. У перші роки не минало й дня, щоб Зеня не ходила на цвинтар. Пізніше відвідувати могилки стала трошки рідше – раз на тиждень-два. Могла годинами просиджувати там, розмовляючи з чоловіком та дітьми. Тоді безпомічно пленталася у колгоспну хату, виділену їй після пожежі, та, як підкошена, падала на подушку. Вона зовсім змарніла за роки, що жила сама. Бо хоч і сваталися до вродливої вдовиці сільські чоловіки, нікого прийняти не захотіла. Болючі спогади не давали відкритися серцю.

Сусіди то весілля гуляли, то хрестини, а в Зені лиш сум стояв в очах. Не мала ні сну, ні радості, ні якоїсь віддушини. Лише чотири хрести на цвинтарі.

***

Якось Зені на очі потрапила передача про будинки сімейного типу, усиновлення сиріт. Спершу байдуже слухала, що там говорять, бо в цей час саме прасувала і вішала тюль. Та раптом її від роботи відірвав дзвінкий дитячий сміх. Вона прикипіла до екрана, де бавилися і веселилися дітлахи, яким цю радість дарували прийомні батьки. Той сміх говорив їй більше, ніж усі слова, що прозвучали з вуст дорослих до цього. І стала жінка задумуватися: може, й самій стати мамою. Але прийомною…

– Жіночко, вам той клопіт треба? Скільки вам років-то, га? – лящала прибиральниця дитбудинку, почувши про мету візиту Зені.

– Сорок вісім, – щиро відповіла та. – А що, таким, як я, діток не дають?

– Та дають. Але нащо вам на старість чужі хворі діти? – продовжувала техпрацівниця. – До нас здорові не попадають. Хіба циганчата. Бо їх ніхто брати у свої сім’ї не хоче.

Зеня не хотіла продовжувати розмову з цією неприємною «всезнаючою дамою», і поспішила у кабінет до директора. Але там їй відповіли майже те саме, хоча й іншим, дуже стриманим тоном. Та все одно на душі було неприємно. Бо за кілька хвилин їй двічі нагадали, що вже «застара», а з цим ніяк не могла погодитися, і що з вільних на всиновлення є лише хлопчики та дівчатка ромської національності. А це, мовляв, безнадійно. Закриваючи двері кабінету директорки, Зеня з ноткою образи у голосі відповіла:

– З ваших слів виходить, що то вже й не діти, а так, сміття... Хіба їм так само не потрібне материнське тепло? Їх просто треба виховувати як своїх.

І саме в той момент вона стала свідком, як медсестра волокла у медпункт маленьке циганча. То була, як потім дізналася, дворічна Ума. Вона не вміла добре ходити, а за медичкою мусила мало не летіти. Перечіплялася за свої ж ніжки, падала. Медсестра хапала її за руку і так шарпала, що дівчинка аж губи закушувала від болю. Але не плакала.

– Лишіть її! Що ви робите! – не стерпіла Зеня. – Це ж дитина.

– Щеня це якесь, а не дитина! Вчора привезли, а воно вже всіх покусало. Ще й собі руки роздряпало. Треба рани обробити, перемотати.

Зеня вихопила у медсестри Умину ручку. Дівчинка вмить кинулася незнайомці на шию:

– Забели мене, – прошепотіла на вушко.

Жінка довго не могла відійти від тієї зустрічі з Умою. Вечорами, як надворі пташки стихали, у голові лунав тільки її голосочок. Як давно вона не чула біля себе дитячих слів! Як їй цього хотілося! Та все-таки пересторога, що яблучко від яблуні недалеко падає, не давали їх зважитися на рішучий крок.

Аж однієї ночі Зені наснився сон. На білих хмаринках гралися її сини. Такі веселі, захоплені цяцьками. Діти про щось між собою розмовляли. Спочатку вона не могла розібрати їхніх слів. Тому невидимо, наче на крилах, стала підлітати до них усе ближче. І почула: «Добре, що ми вже не тонемо у маминих сльозах. Вона сміється і тче своїм сміхом нам хмаринки. Хмаринки-уминки... Хі-хі-хі...» Глянула на іграшки – а на кожній був маленький портретик... смаглявої Уми. Від того й прокинулася. Жінка зрозуміла, що той сон – для неї сигнал.

***

За півроку Ума вже жила із Зенею. Нелегко було, не раз картала себе за легковажність. Та з часом усе налагодилося, Зенина любов перемогла. Бо вона навчилася поважати вільнодумну позицію доньки, і дівчина зрештою стала це цінувати.

Минув час, Зеня йшла на пенсію, а названа донька вступала до університету! І це було для усіх в селі великим шоком.

Сьогодні Зеня готується стрічати сватів. Знає, Умка її вагітна. «Ранувато», – подумала про себе. А потім сама ж собі заперечила: «Хай так! Аби була щаслива. А я внучат глядітиму».

Світлана РІДНА, Тернопільська область

Передрук заборонено!

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!