Зробила батькову жінку… алкоголічкою

Зробила батькову жінку… алкоголічкою

Невигадана історія

Коли Віта виходила заміж, свято вірила: ось воно – справжнє кохання на все життя. Бо без свого Валентина не уявляла й миті. Певно, тому й наполягла сина назвати Валиком – бо любила це ім’я безмежно. Та вчора ще такий милий і рідний благовірний сьогодні перетворився на осоружного, навіть ненависного душі чоловіка. Тож коли став з бригадою їздити на заробітки в Росію, відчула справжнє полегшення.

Синові вже десятий рік минув, а батько бував удома два рази на рік. Віту це аніскілечки не засмучувало, бо ж перетерпіти мала від сили три тижні, і він знову забирався у свою «Рассєю». Дивувало інше: завжди, коли переступав поріг хати, зчиняв бучу. То не так прибрано, то не так наварено, не в тому Віта вдягнута, не так зачесана… Хоч вона насправді чепурилася до його приїзду й хату вбирала, як квіточку.

А цього разу сварка була просто грандіозна. Вгледів у Вітиній косі сиву волосину – та як почав її мало не із землею мішати, що у всіх його товаришів жінки як жінки, а вона нехлюя, з якою соромно з хати вийти… Він сипав образи ще і ще, а Віта стояла як вкопана і мовчала. Не могла зрозуміти, у чому її вина. А тоді спокійно сказала:

– То, може, й ти собі іншу жінку, гарнішу, акуратнішу шукай.

Він на мить замовк, примружив від здивування очі і вже зовсім іншим тоном, ніби виправдовуючись, продовжив:

– Ну, коли ти сама за це мову завела… Як так тобі буде краще… Як ти так хочеш… То, може, ми розійдемося? Тим більше, там, – натякнув на Росію, – у мене теж є син…

Віта ще вичавила із себе те «добре», і щойно вийшла надвір – дала волю сльозам. Не тому, що жалкувала за Валентином чи марно втраченими молодими роками. До болю було образливо від іншого: чому його зізнання прозвучало саме так, навіщо було її ні за що принижувати?

***

Розлучили їх швидко. Перші місяці Валентин ще висилав якісь гроші на сина, час від часу йому дзвонив. А потім зовсім відрікся від української родини.

Важко стало Віті. Бо раніше хоч і невеликі гроші від чоловіка мала, та все ж їх вистачало і на утримання хати, і на господарку. Тепер же мусила про все дбати сама.

Але правду кажуть: не було б щастя, та нещастя допомогло. У хлівчику завалився дах. І нарадила Віті кума майстра – чоловіка із сусіднього села. Роботящий такий, добрий Сашко. Одна біда – вдівець, сам дочку виховує. А та ну така вже вредна, що спасу нема.

І взявся Сашко частіше до Віти приходити, приводити із собою й доньку, яку, до речі, звали Валею, як і її сина та колишнього чоловіка. І зав’язалася між Сашком та Вітою не просто приязнь, а любов.

– А приймеш нас до себе? – одного разу, набравшись сміливості, запитав він у жінки.

– А прийму, – ствердно відповіла та.

І до вечора чоловік уже перевіз усі свої та доньчині речі до Вітиної хати.

***

Як вона розцвіла! Стільки років жила без чоловічої уваги та ласки – тепер мала не тільки майстровиті руки в хаті, а коло себе справді рідну людину. Із Сашком було їй так легко, відчувала себе потрібною, бажаною. Він умів слухати і говорити, втішити і підтримати. Та й вона відповідала йому неймовірним теплом, яке за стільки літ накопичилося в душі.

– Ми ще довго будемо тут жити? – якось вголос за столом запитала у батька Валя.

Віту аж пересмикнуло.

– А хіба тобі у нас погано? – запитала.

– Погано, – закопилила губу та.

Чому – не пояснила. Тільки демонстративно встала і пішла в кімнату, голосно грюкаючи дверима шафок та шухлядами, збираючи свої речі. Хоча й так було зрозуміло – в дитині бунтувала підліткова натура, вона часто згадувала маму і не хотіла приймати увагу та любов чужої для себе жінки.

Сашко пішов за дочкою. Що їй там говорив – ніхто не чув. Але вийшла звідти Валя вся в сльозах і попросила у Віти пробачення. Наступного дня чоловік поїхав у місто по обручки – і за місяць стали дві сім’ї офіційно однією.

***

Вчилися Валя і Валик в одному класі. Обоє тягнули на золоту медаль. Після школи дівчина мріяла стати юристом, а хлопець – вступити у Київ в авіаційний. Та обоє проходили лише на платне…

– Ми не витягнемо двох, – журилася Віта.

– Я поїду за кордон на заробітки – витягнемо, – запевняв Сашко.

– Е ні, я вже наїлася закордонних заробітків чоловіка. Не пущу! Хай Валя твоя вчиться, а мій Валик влаштується на роботу і піде в інший вуз на заочне.

Минув рік. На носі в дітей була літня сесія. Валик якось швидко все поскладав і вже повернувся на роботу. А Валя все не їхала додому. Вже і Віта дзвонила, питала, чи все нормально, чи не треба чим допомогти, і батько делікатно цікавився – може, грошей передати. Та дівчина віднікувалася. Проте за кілька днів їм зателефонували з інституту і попросили, аби матір терміново приїхала.

Віта гарячково шукала аудиторію, де чекала її на розмову куратор Валі. Що сталося, навіть здогадатися не могла.

– Ви Неоніла Вікторівна? Я мама Валі, – прочинивши потрібні двері, привіталася й водночас відрекомендувалася.

Викладач здивовано на неї глянула й відповіла:

– Мама? Ми ж бачилися, коли ви були на перших зборах. Валя сказала, що ви – її сестра двоюрідна. Що мама, даруйте, випиває страшно і їй… соромно її сюди приводити.

В аудиторії запанувала німа мовчанка.

– Ви справді мама Валі? – перепитала викладач.

– Справді. Але не мама – мачуха, – як не терпіла Віта це слово, а таки вимовила.

Тоді з’ясувалося, що Валя всім наплела стільки брехні! Що батькова жінка нічого не робить, тільки вештається з п’яничками, що тато пішов через це з дому, стара хата ось-ось завалиться, а сама Валя кожні вихідні спину гне – батрачить на городі чи наймається по людях. Ще й фото показувала. Усі, як потім виявилося, стягнені десь з Інтернету… Так дівчина била на жалість, бо прогулювала навчання, і мова зайшла про її виключення.

Стояла Віта і не знала, за що їй знову така кара. Чим заслужила таку відверту зневагу тепер уже від названої дочки. Хотілося провалитися крізь землю. Та коли нарешті в аудиторію покликали Валю – не совістити її почала, а обіймати.

– Дитино моя рідненька, прости, що не стала тобі мамою, – тільки й сказала.

Відтоді життя родини справді змінилося. Валя багато чого зрозуміла і почала ставитися до названої мами з повагою. А ще через рік уже називала її мамою.

Наталія КРАВЧУК,  Тернопільська область

Передрук заборонено!

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×
Приєднуйтесь!