Зустрів перше кохання і позбавив сина спадку
Невигадана історія

Зустрів перше кохання і позбавив сина спадку

21 квітня 2019, 13:00
0
0
Сподобалось?
0

Із самісінького ранку у діагностичному відділенні міської лікарні була метушня. «Відмучився, – шепотіли санітарки. – Прийми, Господи, його душу, нехай спочиває з миром». «Он, дивись, уже прилетіли родичі. Так би приходили, коли за Іваном Трохимовичем треба було доглядати!»

– А раніше не можна похоронити? Нам буде зручно до обіду, – досить голосно говорив молодий чоловік по телефону, крокуючи лікарняним коридором. Він був доглянутий, модно вбраний.

Поруч ішла жінка з яскраво нафарбованим обличчям. Брови наведені чорним олівцем, на повіках – сині тіні, на губах – червона помада. Одягнена вона була теж дуже кричуще: у леопардових лосинах, чорній кофті з червоним візерунком та білому плащі.    

– Треба до нотаріуса подзвонити, з квартирою питання вирішити, – майже наказовим тоном сказала молодику.

– Вибачте, а коли ви заберете Івана Трохимовича, – перепинила парочку старша сестра відділення Надія Данилівна.

– Як коли? Звісно, завтра! – поповзли догори нафарбовані брови. – У вас що, місця у морзі немає? Нам ще треба поминальним обідом займатися.  

Надія Данилівна від несподіванки навіть слова вимовити не змогла. А увечері сестрички та санітарки зібралися в ординаторській, щоб пом’янути покійного Івана Трохимовича.

***

– Ото старість була у чоловіка, не доведи, Господи, нікому такого діждатися! Щоб рідний син та внук навіть ніч біля його труни не провели?!

– Та ви що, не бачите, що там невістка-мегера всім заправляє? А їй на старого плювати. У нас же Трохимович майже півроку у відділенні був. Часто родинонька навідувалася? Тільки тоді, коли він пенсію отримував.

Жіночки сиділи, згадували старого і тільки головами хитали. Воно й не дивно. Коли Івана Трохимовича привезли у відділення, він був лежачий. Лікарі діагноз поставити не могли. Від старості ліків немає. А дід геройський. Пройшов війну, мав ордени, медалі. Пенсія у нього  така, що якщо скласти всі зарплати санітарок докупи, то грошей буде менше.

Тільки от одинокий, не потрібний нікому. Тиждень до Івана Трохимовича ніхто не приходив. Уже пора було білизну міняти, бо тхнула сечею. Старша сестра запитала, кому подзвонити, щоб змінне принесли.

Наступного ранку прийшла жіночка зі свіжою білизною. Принесла домашніх пиріжків, бульйончику і котлеток. Таїса Петрівна виявилася сусідкою. Вона й розповіла, що у Трохимовича є син Толик, невістка Люська і внук Павлик. Тільки от нечасті вони у нього гості.

– Чекають, коли дід помре, щоб у його квартиру Павлик міг в’їхати. А вона у нього велика, трикімнатна, у самому центрі. Трохимович же ветеран заслужений! – напівпошепки розповіла сусідка.

За півроку в лікарні дізналися, що старенький доплачував їй зі своєї пенсії за те, що у магазин ходила, їсти варила, прала і прибирала.

Невістка старого виявилася дамою пробивною, домовилася з кимось із керівництва, щоб діда з лікарні не виписували. А самі тим часом, як донесла Таїса Петрівна, у квартирі ремонт грандіозний затіяли. Внучок Павлик вже налаштувався туди перебратися.

«Старого позбулися, і смерті його чекають», – тільки й хитали головами санітарки. Особливо жаліла діда Ніночка. Вона, як тільки видавалася вільна хвилинка, любила з ним посидіти і поговорити. Голову Іван Трохимович мав світлу, життя прожив цікаве, тож розповідати було про що.

– У тому, що мене тут в лікарні помирати покинули, я сам винуватий. Більше роботою займався, а не сином. А ще жінок любив. Ох і було їх у мене! – по-молодечому загорілися очі. – Гріх один маю великий. Не знаю, чи пробачить мені…

В Івана Трохимовича на очах з’явилися сльози, а губи почали тремтіти. Але Ніночку покликали, потім вона була вихідна, а коли заступила на наступну зміну, то ветеран помер. Так і не розповів їй про свій великий гріх.

***

Ще дев’ять днів не минуло, як дружина почала підганяти Толика, щоб він пішов оформляти до нотаріуса спадщину батька. Той віднікувався, бо був трохи ледачим. Мовляв, куди поспішати, все одно раніше ніж за півроку квартиру ніхто не перепише. А він же один законний спадкоємець. 

Та жінка все ж дістала чоловіка, і він пішов по батьків спадок.

Коли через півтори години влетів у квартиру, на ньому лиця не було.

– Я не знаю, що це таке… Як так сталося, – почав лопотіти, заїкаючись.

– Та говори вже, не мнися! – гримнула дружина.

– Батько свою квартиру ще рік тому… продав, – випалив одним махом.        

На Люсьчиному обличчі недовіра змінилася здивуванням, а коли до неї остаточно дійшла суть сказаного, то воно запашіло гнівом. 

– Що ти мелеш?! Як продав?! Кому?! Куди ти дивився?! – почала кричати, не зупиняючись.  

Толик тільки голову в плечі увібрав: що він міг сказати? З батьком майже не говорив в останні роки.

***

Люська, звісно, просто так не здалася. Через знайомих, п’яті-десяті руки почала взнавати, коли старий встиг квартиру продати і кому. Бо ж у лікарні він жив тільки останні півроку. А так спокійнісінько сидів у своїй «трійці». Там нічого не змінилося і ніхто чужий не з’являвся. А якщо продав квартиру, то де подів гроші? На банківській карточці після його смерті залишилися тільки кілька тисяч від останньої пенсії.

Коли перший шок від почутого у нотаріальній конторі минув, Люська вирішила сама поїхати до покупця квартири її Павлика.

Жіночка жила у приміському селі. У старенькій, але доглянутій хаті. Марія виявилася, на думку Люськи, звичайною селючкою. Руки з покрученими натрудженими пальцями, волосся покрила сивина. Правда, обличчя зберегло сліди минулої краси.  

– Ну, і як це розуміти, як ви умудрилися нашу квартиру прихапати? – одразу почала наступ грізним голосом. 

На той крик з хати вибігли молода жінка і хлопець, видно, її син.

– Ви чого розкричалися? Чого ви від мами хочете? – взяла вона руки в боки.

Коли з’ясували причину несподіваного візиту, Олька, так звали молодшу господиню, тільки криво посміхнулася.

– От, значить, як таточко вирішив свої гріхи замолити. За те, що маму у 16 літ покинув вагітну і подався кар’єру робити, за всі її сльози, за моє приниження, коли байстрючкою обзивали, квартирою розрахувався…

Виявилося, що ще два роки тому Іван Трохимович на міському ринку випадково зустрів Марію. Одразу на старого нахлинули спогади, як після війни молодого офіцера призначили керувати колгоспом, як він не давав проходу молодій красуні Марусі, добився, чого хотів, а потім подався вчитися у вищу партійну школу і забув про просту дівчину.

У ту зустріч він довго стояв біля неї, поки жінка не продала все своє молоко. Забирати її приїхала донька. Вона як дві краплі води була схожа на його покійну матір. Івану Трохимовичу нічого не треба було говорити, бо і так зрозумів, що Марія народила дочку.

Через кілька місяців він відписав у нотаріуса квартиру своїй першій зрадженій коханій. А щоб його зажерливі синочок і невістка не могли потім це оскаржити, оформив договір купівлі-продажу. Грошей, звісно, він не взяв.

Марта ДИМИДІВСЬКА

Передрук заборонено!


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися