Ми з тривогою очікували закінчення травневих свят. Існували серйозні побоювання, що, відзначивши 70-річчя Перемоги у Другій світовій війні, Кремль піде на різке загострення військового конфлікту на Донбасі. Цього не сталося, у хід пішла дипломатія.

З обережних заяв Кремля та бойовиків усе більше схоже на те, що Україна поступово стає заручницею мирного врегулювання конфлікту на Донбасі. Офіційно перемир’я діє уже не один місяць, але щодня Україна платить за дотримання «режиму тиші» кількома життями своїх воїнів. Не ховаючись від спостережної місії ОБСЄ, яка покликана стежити за демілітаризацією лінії зіткнення, бойовики стріляють по українцях з танків, крупнокаліберної артилерії і «шмонають»… автівки самих спостерігачів.

Одним словом, Мінські угоди відпочивають. Але підступні дипломатично-правові потуги Кремля тривають. Після зустрічей Ангели Меркель і Джона Керрі з Путіним лідери сепаратистських утворень минулого тижня оприлюднили свої пропозиції щодо змін до української Конституції. Випадковість? Навряд. Що ж пропонують бойовики (читай Москва). Сепаратисти хочуть у головному законі України окремий параграф про особливий правовий статус окремих районів Донецької та Луганської областей. За ним окремі райони з особливим статусом (або їх асоціації – така собі «Новоросія» у складі України) є невід’ємною частиною України, й у межах повноважень, визначених Конституцією, окремими законами України, а також угодами по розподілу повноважень між цими районами, їх асоціаціями й центральними органами виконавчої влади України, самостійно вирішують питання, віднесені до їхньої компетенції.

Також бойовики хочуть одержати право формувати виборчі комісії, які б підкорялися тільки їм, а також самостійно проводити власні референдуми, вибори і укладати міжнародні договори, які стосуються окремих районів зі спеціальним статусом. При цьому керівництво окупованих територій сподівається, що Україна буде забезпечувати їхню фінансову самостійність, закріпить за їхніми бюджетами джерела фінансування, а також підтримку з Держбюджету соціально-економічного розвитку та іншу фіндопомогу. При цьому на підконтрольних нині терористам територіях має постати ще й спеціальна економічна зона. Щодо силових органів, то бойовики хочуть мати народну міліцію. Натомість готові визнавати українські суди та прокуратуру.

Окремі «політичні діячі» уже почали мріяти про вибори до Верховної Ради України. Так, перший недоумкуватий «народний губернатор» Донеччини Павло Губарєв дав інтерв’ю російським каналам. Виголосивши традиційну мілітаристську браваду, він раптом обмовився: «Якщо вже так сталося, що ми знову стаємо Україною, то готові вести політичну боротьбу за наші ідеали». Вести її Губарєв зібрався вже в українському парламенті.

Але, погодьтеся, складно уявити у кріслах в одному залі героїчних українських воїнів, волонтерів, патріотів і відвертих бандитів-маріонеток, які за звання «міністра» або «президента» та за 30 срібняків з Москви вже давно продали свою батьківщину. Нічого хорошого з цього не вийде. Та й не прийме таке український народ і влада. Росія може свідомо й надалі протискати цей «компроміс» хіба що заради чергової провокації проти України. Мовляв, дивіться – насправді вони не хочуть миру. Тож попереду у нас досі невідомість. Хочеться сподіватися, що великої війни таки вдасться уникнути, але зброю потрібно тримати напоготові.