Коли Марія Махновець висипала грудочку рідної землі під обгоріле дерево при дорозі, клала печену волинську хлібину до пам’ятного знака на місці розстрілу бійців 51-ї бригади під Волновахою, сльози на очах стояли не тільки у луцької делегації, а й у вояків, які щодня ризикують власним життям, стоячи на лінії зіткнення із сепаратистами. Не можна було байдуже спостерігати за розпукою і болем мами, дитина якої останній свій подих зробила так далеко від рідної землі! Жінка ростила дочку і сина одна. Вони, її діти, – найдорожче у житті. І от війна підступно забрала сина Віталія…

Пані Марія завжди готова говорити про свою кровинку. От і після поїздки у Волноваху зайшла до редакції з нагородами сина, його фотографіями.  

Вона розповіла, як чекала Віталикового одруження. У червні 2014 року хлопець мав узяти шлюб, уже й обручки купив. Згадала Марія Юріївна, яким кваліфікованим електриком він був, як його на роботі поважали. А вдома ну геть усе робив своїми руками!     

– Як же люди у Волновасі дивилися в очі волинській матері, сина якої вбили біля їхнього міста на світанку серед поля нізащо? – запитала я. Тоді ж війни-то по суті ніякої не було!

– Ой, ну що ви! Там такі гарні люди є. Ще Віталька, коли дзвонив, то казав: «Мамка, тут такі люди хороші, їсти нам дають, пиріжки носять…» Коли я була там, жінка одна підійшла, обняла: «Я вам так сочувствую. Мой сын тоже воюет». Людей добрих скрізь вистачає.  

Після смерті сина Марія Махновець не може змиритися з одним – із рішенням суду про виплату половини одноразової грошової державної допомоги його біологічному батькові – Іванові Махновцю. 

– Не можу примиритися з тим, що він зараз жирує на Віталиковій крові, – починають тремтіти губи жінки. – Як міг суд визнати за ним таке право? Віталій же його татом не вважав. Сам про це в останніх рапортах на ім’я керівництва писав: «У мене батька немає». Та якби не син, Іван би мене вбив! Хіба не було такого, що з ножем кидався? Він же двічі засуджений був! Раз – за несплату аліментів на дітей, другий – за те, що побив мене і зламав ніс. Ми давно з ним розлучені. Йому діти ніколи не були потрібні! Якби ви знали, як ми в 90-х тяжко жили! Іноді дітям їсти не було за що купити! А цей алкоголік… Та що там говорити... Мені у військкоматі відповідь дали, що він гроші вже отримує. Хоча яке право має? Ми з дочкою подали заяви про призупинення виплати йому грошей. Будемо далі судитися. Заради Вітальки та справедливості. 

Якось відразу пригадалося, як торік на суді Іван Махновець заявив, що має право претендувати на 300 тисяч від держави за загибель сина, бо «зробив героя України». При цьому сусіди розповідали, як не раз ховали Марію з дітьми від батька-тирана.  

Якщо батько «зробив» сина, то мав би що розповісти і про його життя. З цією думкою поїхали у Пляшеву. Голова сільської ради Віктор Антонюк відразу сказав, що сім’я Махновців дійсно проживає в Острові, хоча і не зареєстровані в тій хаті.   

– Це дім Олиних батьків (нинішньої дружини Івана. – Авт.). Вони вже давно тут живуть. Родина дуже безвідповідальна. На Пасху мати Ольги померла. То вони вже встигли з хати її батька вижити. Так тероризували, що старий переїхав до сестри. П’ють сильно. Днями навіть міліцію довелося викликати – побили сусіда. Приїжджали, в район забрали дебошира. Те, що в Івана син в АТО загинув, ми знаємо. Спочатку співчували. Він якось зразу в лікарню ліг, то в селі гроші збирали. А потім по телебаченню побачили, як він дітей кинув, гроші відсуджує. Сором який…  

Треба сказати, що в селі про Івана Махновця слова доброго ніхто не сказав – п’яниця і дебошир. А останнім часом постійно «піднімає» місцеві торгові точки, купуючи горілку. П’ють разом з жінкою. Люди бачили навіть, як давали пиво своїй доньці-шестикласниці Ані. До речі, після побиття сусіда Махновець у райвідділку пробув недовго – випустили. І, очевидно, знатно відзначивши цю подію оковитою, серед ночі став знову ломитися в двері сусідки. Олена Лєскова не відкрила і написала заяву в міліцію. І того дня дільничний Максим Бойко мав приїхати із Радивилова для взяття пояснення. Цьому факту зраділа, тому що, якщо чесно, йти одній до людей, які з будь-якого приводу розпускають руки, було лячно. Тим паче, що Махновці мешкають на хуторі посеред лісу, де тільки їхня хата і сусідська. Більше – ні душі. Так що до оселі батька загиблого бійця прийшла разом з дільничним. У дворі зустріла хазяйка Оля.

– Чого прийшли? – замість «доброго дня» почала несамовито кричати з порога.

Максим Бойко, який був у формі, представився.

– Я тебе не знаю, – ніяк не відреагувала на дільничного жінка. 

– Я журналіст газети «Вісник+К», пишемо про Віталія Махновця, хотілося би почути спогади батька про сина, – вступила у розмову.

– Нічого не знаю і знати не хочу про Віталія. Яке я маю до нього відношення? – продовжувала кричати Ольга.

– Та ніякого, – відповіла. «Тільки гроші, які держава виплатила за його смерть, пропиваєш», – подумала. – Я хотіла би поспілкуватися з Віталиковим батьком. Він же може щось розповісти про сина? – намагалася повільно донести мету приїзду до агресивної жінки.

– Івана немає, йдіть геть! – не вгавала господиня.

– Добре, – розвернулися, аби йти з подвір’я. І тут помітила, як на нас летить із великою палюгою чоловік з виряченими очима та скуйовдженим сивим волоссям. 

Нічого не питаючи, він з диким криком кинувся з палицею на мене. Спочатку схопив фотоапарат і намагався поламати об’єктив. Наголошу, що я не знімала. Тому агресія була абсолютно незрозумілою. Руки Івана Махновця від камери відірвав міліціонер. Максим Петрович спробував заспокоїти неадекватного чоловіка, але той почав махати палюгою. На погони правоохоронця не зважив і розпустив руки. Можна сказати, дивом не вцілив по голові. Дружина Ольга поводила себе не менш вороже. 

– Тікаймо, – зорієнтувався у ситуації дільничний і почав підштовхувати мене до воріт. Не пригадую, коли востаннє так швидко бігала стометрівку. Спочатку «гостинні» господарі намагалися наздогнати нас, а потім вслід тільки полетіла палюга. От так закінчилася спроба поспілкуватися з батьком про сина. Якщо говорити юридичною мовою, то відбулися напад на представника міліції при виконанні службових обов’язків і перешкоджання роботі журналіста. 

Максим Бойко відразу зв’язався з райвідділком і повідомив про напад. Якщо ви думаєте, що до дебошира моментально виїхала опергрупа – помиляєтесь. Від Радивилова до Пляшевої – понад 30 кілометрів дуже поганих доріг. Та ще й машину шукати… Міліціянти сказали, що приїдуть розбиратися «завтра». Але ні «завтра», ні «післязавтра» їх в Острові не було. Як повідомив телефоном Максим Бойко, справу передали іншому правоохоронцю – Андрієві Сові, який живе неподалік. Йому ж, мовляв, з Радивилова їздити далеко розбиратися з Махновцями. Такі, на жаль, сільські реалії: міліція виїжджає, коли когось уб’ють чи покалічать. А якщо десь хтось кулаками чи дрючком помахав – хіба це злочин? Так от, цей матеріал просимо радивилівських правоохоронців вважати як заяву про скоєння правопорушення. При потребі ми з водієм, який був свідком, підпишемо всі необхідні документи.  

Ще одне питання у цій ситуації виникає до соціальних служб – у сім’ї, де постійно зловживають алкоголем, виховується неповнолітня дівчинка.  

Сільський голова Віктор Антонюк сказав, що одного разу вже порушував питання, що стосується виховання дитини, перед службами. Махновці тоді почали говорити, що виїжджають із хати і жити на території сільради не збираються.     

– Якщо вони найближчим часом не виїдуть, то я повторно звернуся до соціальних служб, аби перевірили умови проживання неповнолітньої у цій родині, – запевнив Віктор Арсентійович.

Дуже хотілося би, щоб цю історію прочитали судді Луцького міськрайонного і Волинського апеляційного судів. Просто для розуміння того, кому вони присудили виплатити половину (а це понад 300 тисяч гривень) державної допомоги за загибель сина. Я була присутня на засіданні та прекрасно чула аргументацію: закон такий, він не позбавлений батьківських прав і має право на виплати і т. д. З іншого боку, за таких же умов – не брав участі у вихованні дитини, не платив аліменти тощо – у Комунарському суді Запоріжжя суддя знайшов підстави позбавити горе-батька грошової виплати. У Запоріжжі взяли до уваги те, що проігнорували у Луцьку – свідчення родичів, сусідів, друзів, документи про несплату аліментів. Запорізький суд наголосив: обов’язок батьків не лише народити дитину, але й виховати її. І враховуючи те, що батько ухилявся від виконання свого обов’язку щодо утримання сина, постановив «усунути його від права на отримання державної грошової допомоги, пов’язаної із загибеллю військовослужбовця». Отак той самий закон судді у Запоріжжі та Луцьку по-різному читають. Недарма у народі кажуть: «Закон як дишло».

Тільки от у Луцьку це «дишло» повернули, на жаль, не на користь жінки, яка сама піднімала двох дітей, а на користь чоловіка, який і мізинця не підклав, щоб діти на ноги стали.  

Не знайшовши правди у наших судах, Марія Махновець звернулася з позовом до Європейського суду з прав людини. Можливо, там розсудять по справедливості.