Іловайськ – назва цього невеличкого міста на Донеччині невимовним болем ще довгі роки відгукуватиметься у серцях українців. Іловайськ – це історія великої підлості з боку Росії. Іловайськ – це історія великої ницості української політичної та військової верхівки, яка влаштувала парад з роздачею орденів і погонів у той час, як кордони держави перейшов ворог і почав убивати наших воїнів.
Іловайськ – це Берестечко 21-го століття. Два роки минуло, а й досі ми точно не знаємо, скільки ж українців склало голови у тому «зеленому коридорі» смерті. За офіційними даними, які торік озвучила військова прокуратура, загинуло 366 бійців, 158 – зникли безвісти. З тих 366, хто поліг, 157 були похоронені як невпізнані солдати. І навіть через два роки після трагедії не всі батьки та дружини знають про долю своїх синів і чоловіків. Вони все ще чекають. Що казати про простих солдатів, коли тільки наприкінці липня 2016 року було перепоховано виконувача обов’язків комбрига 51-ї Володимир-Волинської механізованої бригади полковника Павла Півоваренка. З почестями. Як Героя.
«Хай вибачиться перед моїми дітьми»
Майже два роки сім’я полковника Збройних сил України жила у невідомості. Це дуже страшно і тяжко. Тим паче, чого тільки не говорили: комбриг перебіг на сторону ДНР, перевіз сім’ю у Москву, бо у нього там будинок куплено, і таке інше. З нього робили зрадника. А влада мовчала. І цим мовчанням чутки тільки підігрівалися.
Коли суспільство після страшної трагедії під Іловайськом вимагало назвати імена винних, з високих кабінетів кивнули в бік 51-ї бригади. Мовляв, це вони не виконали наказ і втекли. А командир їхній узагалі зник… Усе було дуже таємничо.
І поки владці мовчали, а всі, кому не лінь, поливали брудом ім’я виконувача обов’язків командира 51-ї бригади Павла Півоваренка, його сім’я – дружина Світлана і двоє синів – жили у Києві. Коли тато зник, старший Женя ходив у дев’ятий клас. А меншенький Максимко не мав і трьох рочків.
– Якби нам сказали відразу, що він загинув, не було би так боляче. Два роки чекати – це дуже довго. І весь цей час чути таке про Пашу… Максимко малий, ще нічого не розумів, а Женя… Для нього це було надзвичайно важко, – намагаючись стримувати сльози, промовила Світлана Півоваренко.
Вона дістала із сумки папірець із роздрукованою інформацією з Інтернету. Я пробіглася по ньому очима.
«…Якщо він живий, то, думаю, йому краще з цієї землі десь зникнути. Якщо загинув – земля йому пухом. Але живому йому в Україну краще не повертатися… Напевно, він один з тих, хто має нести персональну відповідальність за події, які там відбувалися». Це сказав голова Волинської облдержадміністрації Володимир Гунчик.
– Я б дуже хотіла, щоб сьогодні, коли всі знають, як загинув мій чоловік, ця людина вибачилася перед моїми дітьми. На якій підставі він міг говорити такі слова? Яке мав право? – голос жінки дрижить. У мене забракло слів, щоб відповісти вдові Героя. Як не могла пояснити, чому підлеглі звинувачували свого командира у зраді. Стало соромно за волинян. Їхні прізвища відомі – в Інтернеті все можна знайти. Хочеться тільки запитати: спите спокійно, совість не мучить, що охаяли порядну людину?
Світлана не розуміє, чого її чоловіка так довго шукали. У травні 2016 року вона побачила фото військового, який був захоронений на Кушугумському кладовищі Запоріжжя під номером 3191.
– Руки, ноги, голова – все було ціле, – оповідає Світлана Півоваренко. – Туди ж їздили офіцери з 51-ї бригади, невже ніхто не впізнав свого командира? Я розумію, що він не був нічиїм там кумом, сватом… Але як можна бути такими жорстокими? Невже ніхто не міг сказати, щоб ми приїхали?
Був кращим комбатом Сухопутних військ
Що ми знаємо про людину, яка у найважчий час літа 2014 року командувала тисячами волинян? Та практично нічого. Тому й попросили дружину Світлану розповісти про нього.
Виявилося, що вони були знайомі з дитинства: обоє з одного міста – Радомишля, що на Житомирщині, учились в одному класі, вона сиділа прямо перед ним.
– Закохалися не у школі, пізніше, – всміхається. – Він же після 8-го класу вступив до Мінського суворовського училища. Це було у 1990 році. Потім було Одеське вище загальновійськове училище, нині академія, далі вчився у Харкові у вищому танковому… Я чекала. Він закінчив училище 24 червня 1996 року, а 29 червня у нас було весілля. І ми поїхали служить. Спочатку у Феодосію. 96-й рік… Зарплати як такої немає. У нас була кімната у гуртожитку, так Паша все робив своїми руками – кухню, м’який куточок, шафи. Купили хіба що диван та холодильник. Він був дуже скрупульозний. У нього скрізь мав бути порядок. Навіть форму собі сам шив. Казала йому: «Паш, давай купимо камуфляж». А він: «Такий, який мені треба, не купиш». Сидить і строчить на машинці до глибокої ночі… І він нікого не боявся, міг сказати будь-якому офіцеру, незважаючи на звання, все, що думав. Це багатьом не подобалось. Світлана довго розповідала про нелегке життя сім’ї офіцера. Всього добивалися самі – батьків з «широкими» спинами не мали. У Павла тато був прапорщиком, а мама працювала на швейній фабриці, їх уже давно немає в живих. А у Світлани тато – водій у колгоспі, мама – домогосподарка. Тому довелося жити у гуртожитках без води, тепла і навіть світла, як у Перевальному. Чоловік левову частку свого часу віддавав роботі. – У нього було дві сім’ї – ми й армія. І більшу частину часу він проводив не з нами. Весь час на полігонах, у частині, був дуже відповідальний відносно своїх солдатів. Пригадую такий випадок, коли став комбатом 1-го батальйону 30-ї бригади у Новограді-Волинському. Там служили хлопці, які якраз повернулися з Косова. Такі досвідчені. Почули, що у них новий комбат, треба познайомитися. Сказали їм, що він у гаражах, заходять і питаються: а де тут комбат? І тут Паша, у чорному засмальцьованому комбінезоні, руки – по лікоть у мазуті… Всі аж присіли: комбат – і крутить БМП? Але в цьому він був весь… Батальйон, яким командував Па ло Півоваренко у Новограді-Волинському, визнали кращим у Сухопутних військах, а самого Півоваренка – кращим комбатом. Його перевели у Київ, у Генштаб. Дали кімнату в гуртожитку, в якій сім’я живе і зараз… Отримав погони полковника. Це було 20 лютого 2014 року.
На фронті залишався навіть з пораненням
– Як тільки він почув про «зелених чоловічків», відразу: «Все, я їду, там же наші!» Ми ж дуже добре знали багатьох хлопців з бригади у Перевальному, командира, який її здав. Паша не розумів, як так можна. Вони спокусилися на високі зарплати… Але отримали службу на Сахаліні й запис в особовій справі: «Склонен к измене Родины». Коли все те заварилось у Криму, на початку березня були такі дні, що він додому ночувати не приходив – ніхто не знав, чого чекати. А потім їздив на полігони, учив мобілізованих заряджати кулемети, стріляти… Відтоді я його бачила лічені рази. Останнім щасливим днем, який сім’я Півоваренків провела разом, було 9 травня 2014 року. Тоді гуляли містом, ходили у зоопарк, багато сміялися… Планували ще родиною провести вихідні 23-25 травня у Світланиних батьків.
– Я з Максимом поїхала раніше, а Паша мав дочекатися Женю зі школи і приєднатися… Це був четвер, 22 травня. У п’ятницю зранку він мені передзвонив: я уже в Дніпропетровську, їду в АТО. Йому о 23-й зателефонували і сказали вранці бути там. Він туди поїхав своєю машиною, а ми навіть не провели… А мультикапівську форму я купила на секонд-хенді. Грошей на нову не було – я ж у декреті сиділа.
Далі подружжя спілкувалося тільки по телефону. Світлана дуже просила, щоб віддзвонювався вранці і ввечері та повідомляв, що живий. Про те, якими були останні місяці життя чоловіка, знає мало: розповідав скупо. Але деякі невеличкі штрихи багато що можуть сказати про людину.
– Коли був на Миколаївському полігоні, на запитання «Що робиш?» відповів: «Посвідчення заповнюємо. Уявляєш, людей взяли і навіть не записали, в яку частину й на яку посаду! Він може загинути, а навіть запису немає, що служив!» А коли звільнили Лисичанськ, схвильовано так: «Свєто, я сьогодні спас таку дитину, як наш Максим! Коли ми підступали до міста, їхав автобус із цивільними. І тут їх почали накривати «Градами». Ніколи в житті не думав, що вмію так швидко бігати! Ми почали забирати людей з автобуса, я ж схопив на руки дитину. Потім подивився, а він такий, як і наш менший». Я не знала навіть, що чоловік був поранений! Інший би відразу в госпіталь втік лікуватися. Тільки не Паша. Він був вимогливим не тільки до інших, а й до себе. …Наприкінці серпня 2014 року у військовій частині, на території якої жили Півоваренки, постійно звучала музика духового військового оркестру – готувалися до параду. Світлана не знала, що у цей час її чоловік перебуває біля Іловайська і котел замикається. Востаннє вони розмовляли близько дванадцятої години ночі 28 серпня. А вже вранці 29-го полковник Півоваренко виводив своїх людей по «зеленому коридору» з Іловайська… Багато хто вирвався живим з того пекла. Комбриг не вийшов з бою.
Відстрілювався до кінця
Сьогодні дослідники майже повністю відновили події тих страшних серпневих днів. Відомо, що на виручку тим підрозділам, навколо яких почав замикатися котел, 20-22 серпня було послано декілька бригад. Зумів прорватися до своїх лише підрозділ на чолі з полковником Півоваренком. Він не заводив людей у котел, як багато хто говорив, – він прийшов на допомогу. Ось що розповів про командира Півоваренка у ті дні звільнений з полону солдат Олександр Дяк із села Машів Любомльського району: «Казали, що він здає інформацію ворогові, але один мій друг зовсім інше розповідає. Півоваренко – не зрадник. Він до останнього був з військовими. Навіть коли почався котел, то він не з генералами був, а прийшов до наших хлопців у бліндаж і дві доби провів там з ними. І якби він не виставив оборону, то всі загинули б». Не полишив полковник своїх солдатів і під час виходу з пекельного коридору – їхав поруч з ними на броні. Як пише керівник проекту «Книга пам’яті» історик Ярослав Тинченко, свідків, які би бачили на власні очі смерть полковника, немає – вони всі загинули. Судячи з усього, БМП, на якій проривався комбриг, – це та сама бойова машина, яка залишилася наодинці серед ворогів на дорозі поміж хутором Горбатенко та селом Новокатеринівка та до останнього відбивалася, знищивши при цьому два російські танки Т-72.
Полковник Півоваренко загинув, як Герой. А влада не лише ганебно два роки мовчала і бездіяла (тільки одна експертиза ДНК вісім місяців блукала кабінетами), а ще й достойно не змогла відзначити його подвиг. Звання генерала посмертно він заслужив. Та хіба можна надавати генерала командиру розформованої частини?
***
Вдова полковника Півоваренка переконана, що потрібно боротися за те, аби відновити добре ім’я 51-ї бригади. Вони на це заслужили. Адже звільнили 20 населених пунктів, узяли такі великі міста, як Лисичанськ, Сєверодонецьк, Попасна, Мар’їнка…
– Це потрібно зробити в пам’ять про тих, хто загинув. У них залишилися сім’ї. Діти мають знати, що їхні батьки загинули не просто так, незрозуміло за що. Насправді вони Герої і служили в героїчній бригаді… У Світлани Дмитрівни було одне прохання – переслати їй шеврон 51-ї бригади. В них удома ціла дошка з нашивками всіх підрозділів, де служив Павло. Немає лише останньої…
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!
п-к запасу Скопінцев
Біллю в серці віддає думка що наші браття загинули а на стелі в центрі Володимира з 10 фото загіблих і все Той кто переклав провину з своїх пліч на загиблих однополчан ще предстане на суд божий якщо Президент найскорийше знищів славу і память нашої дивізії загиблих героїв хай відповідає де був МО і він коли хлопці гинули без озброєння бойового забезпечення, ППО (Служба в 51 МСД 1984-1989 роки в складі 59зрп, упр 51мсд) Всі командири дивізії після баранова були виключно украинцями ні один не перейшов до москалей, всі віддали сили знання розбудові ЗСУ, більшість з них стала генералами , в т.ч. МО-Радецький, ГК СВ Петрук, Репін та інші Чому вони не стають на захист памяті загиблих героїв, А память комбрига? Де розвідка? Чому продовжуються розмови про зраду і бегство до Донецька?Дивізія мала 5 орденів бойових, визволяла Харків,Прагу, 50 мсп разом з батьком Махно штурмовал Перекоп??? Де наша память, бувших в/сл 51? (служба в 51МСД 1984-1986 нач службы 59зрп.1986-1987 офіцер управління 51мсд)