Другий день календарної зими. Милуюся білим сніжком, коли земля, як наречена у весільному вбранні, а дахи будинків ніби хтось за ніч перефарбував у білий колір, дерева навкруги прикрасив інеєм. Дивлюсь у вікно і радію зимі, як у дитинстві.
Та цю мою старечу радість перервав дзвінок домашнього телефону. З острахом беру слухавку, бо часто у такі ранкові години гарних новин не чекаю.
– Слухаю…
– Баб, це ти?
– А це ти? Що трапилося? – і називаю ім’я внука, бо голос видався справді схожим.
Але «внук» просить мене взяти швиденько ручку, папір і записати номер 0687660878, сказавши, що це телефон поліцейського, який його затримав. Не пояснивши «за що», зразу передає мобільний нібито власнику, який має розтолкувати причину.
Назвавши себе (Клименко Олег Миколайович), поліцейський сказав, що затримано внука за побої (побив якомусь чоловіку голову та розбив до крові носа), за які світить стаття (назвав номер, але я не запам’ятала), що потягне кримінальну відповідальність від 2 до 6 років. Де відбулася бійка, прізвище потерпілого не назвав, але запитав моє. Я відповіла. Тоді, каже, що справу можна не реєструвати, що я можу «спасти» свого внука.
– Як саме?
– Одна тисяча доларів…
Після цього я поклала трубку, бо остаточно зрозуміла, що «попалася на гачок». Звичайно, можна було продовжувати «грати» за правилами уявного «поліцейського», та доля внука хвилювала більше. Домашні заспокоїли, дізнавшись, що внук ще у ліжку. А коли справжній онук мій прокинувся, то заспаним голосом пробував ще й розважити:
– Ото бабуся! Одну тисячу доларів пошкодувала за моє спасіння…
Та не до сміху було в цей момент. На довгій життєвій дорозі траплялося всього бачити і переживати. Але такого (ще й телефонного) здирництва не доводилося. Хоча стресовий стан був такий, що протягом трьох днів ковтала заспокійливі та сердечні ліки.
Знаю, легких грошей не буває, а «лихоманка легкої наживи» – це хвороба, яку потрібно лікувати.
P.S. Свої помилки під час розмови з «поліцейським» зрозуміла, хоча справжніх правоохоронців шаную, розумію і навіть співчуваю. Усно повідомила по 102, але, замість письмової заяви до поліції, пишу в газету, бо таке явище надто поширене. Хотілося б почути місцевих представників правоохоронних органів, наших законодавців і особливо – професіоналів-психологів, як себе застрахувати й попередити інших про подібну небезпеку.
Галина ШАФЕТА, м. Луцьк
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!