Терниста дорога Ігоря Павлюка

Терниста дорога Ігоря Павлюка

Україна

Йому виповнилося 50 літ. У нього жнивна пора. Простий сільський хлопець Ігор Павлюк став доктором наук, професором, відомим на всю Україну поетом. За плечима – близько трьох десятків книг і поетичних збірок, багато з них перекладені іноземними мовами, оберемок престижних премій, з яких особливо вирізняються Народна Шевченківська й англійського пен-клубу. Минулого четверга у Волинській обласній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки відбулася презентація біобібліографічного показника творчості Ігоря Павлюка.

Як усе починалося

Переважна більшість промовців говорила про творчість талановитого автора, його успіхи у цій царині. Все це правильно. Я ж більше зачепив, так би мовити, життєву стезю поета. Бо знаю його з дев’ятнадцяти літ. Тим більше, що Ігор народився і виріс у сусідньому селі Ужова Рожищенського району Волинської області.

Ох і нелегкою ж була уготована йому життєва дорога!.. Посудіть самі. Під час пологів, коли Павлюк прийшов на світ, померла його мама, і взялися доглядати хлопчика старенькі дід з бабою. Навряд чи треба нині розповідати, наскільки їм трудно доводилось! А дитині! Проте хлоп’я вдалося навдивовиж настирливе і старанне.

І восьмирічку, і десятирічку Ігор закінчив на п’ятірки. Причому в останньому класі зостався круглим сиротою, бо дідусь із бабусею також повмирали. Батька важко брати до уваги, адже він не з’являвся до сина, не допомагав.

Потягнула романтика, поїхав у Ленінград учитися на офіцера. Коли відчув на другому курсі, що це не його, поетична муза постукала в серце, написав рапорт на звільнення. Начальство не зрозуміло. Відмінник, спортсмен, в усьому перший – і відмовляється від блискучої кар’єри, тому й запроторило на Сибір охороняти зеків.

Після повернення звідти юний, зате добре обстріляний життям Ігор почав працювати у Ківерцівській районній газеті. Тут я вперше й зустрів майбутнього поета – руденького хлопчинку, котрий стояв навитяжку за пічкою. Відтоді й подружилися.

Не буду вдаватись у подробиці, попереду в Ігоря були факультет журналістики Львівського держуніверситету (закінчив його теж з червоним дипломом), робота в пресі, викладацька праця. Як учив сам себе, за які кошти – про це знає лише він один та Господь Бог.

Серце, напоєне любов’ю і болем

Я не спеціаліст, щоб аналізувати, рецензувати творчість поета Ігоря Павлюка, просто можу відзначити неймовірну образність його поезій, глибину спостережливості й несподівані сюжетні повороти. А от дослідницькою роботою доктора наук Павлюка вражаюся. Уявіть собі, скільки треба було часу, терплячості, праці, щоб дослідити пресу Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя з 1917 до 2000 років. Це просто неймовірно.

Як же поєднуються у цій людині політ поетичної мислі та рутинна праця трудяги-науковця! Це, без сумніву, великий Божий дар.

А ще мені дуже імпонує в Павлюкові його потяг до батьківщини з наголосом на першому складі, тих місць, де народився і виріс. Тобто до джерел. Обділений материнським теплом, він лине тілом і душею до друзів дитинства, вчителів, сусідів, рідні, землі, по якій почав ходити. Часто приїжджає на могилу матері, баби й діда.

Якось ми зробили «круїз» по рідних місцях разом. Побували у нашій руденській церкві, де Ігоря хрестили, у Ткачуків, учителів, які його вчили. А потім заїхали до його товариша, з котрим він пас ще гуси. Тут Павлюка зустрічали як найдорожчого гостя. Не вгадали, де посадити, як ліпше пригостити. Я спостерігав за двома старими друзями. Один – простий роботяга, інший – професор, доктор наук. Та були вони абсолютно однакові, як малі діти. Ігор розпитував, як там поживає якась тітка Ганька, сусід Федька, той у свою чергу цікавився здоров’ям друга. Швидко минув вечір, пора додому. Вийшли на двір, хазяїн повів похвалитися своєю кобилою. Між іншим розповів, що в нього недавно здохла індичка, і заплакав. Ігор і собі.

Я дивився на них, і в самого покотилися сльози з очей. Дивно було бачити, як дядьки в літах ревуть за індичкою. Найімовірніше, вони вже й забули про неї, просто плакали за давно минулим дитинством, втраченими роками, друзями, близькими… Двоє великих дітей своєї землі.

Євген ХОТИМЧУК

Схожі новини

© «Вісник»

Передрук будь-якої інформації можливий лише якщо гіперпосилання на «Вісник+К» стоїть не нижче другого абзацу і у кінці матеріалу не має позначки «Передрук заборонений». Перепублікація матеріалів із друкованих видань «Вісник+К» та «Люди і долі» можлива лише із письмового дозволу редакції.

  • вул. Перемоги, 15, м. Луцьк
  • T 0 332 77 48 84, 0 332 77 49 85
  • T Редактор сайту Ірина Бура 066 606 94 80
  • Email:visnyk@visnyk.lutsk.ua

Наші інформери

«Вісник» в соцмережах

Журнал «Люди і долі»

×