1921 року поблизу гори Еверест у Гімалаях відомий британський альпініст Говард Бері наштовхнувся на снігу на велетенські людські сліди. Відтоді почалося полювання на чудовисько. Його шукали на Кавказі та в Тибеті, у пустелях Монголії та лісах Канади. За майже століття вченим так і не вдалося підтвердити чи спростувати факт існування невідомої істоти, яку найчастіше стали називати сніговою людиною або єті.
В Абхазії дітей від чоловіків мала… єті
Єті зустріти важко, адже він має телепатичні здібності відчувати небезпеку за кілька кілометрів. Очевидці розповідають, що тіло снігової людини повністю покрите волоссям – чорного, рудого або сивого кольору. Вони добре лазять по деревах, живуть у печерах, будують гнізда на гілках дерев. Мають зріст понад два метри, їхній слід сягає до півметра.
Найбільше повідомлень про єті надходило з Гімалаїв. Ще за часів Союзу було створено комісію з вивчення снігової людини, а також організовано експедицію в Гімалаї, яка ніяких слідів не знайшла.
Хоча у XX столітті зафіксовано кількасот повідомлень про снігову людину. В монастирі Кумджунг, що в Непалі, зберігається скальп істоти, яку 1962 року монахи знайшли і вбили. 1997 року на ярмарку у Франції показували тіло єті, яке викопали з-під снігу на Тибеті. Згодом його вкрали, а вчені так і не встигли дослідити.
Неймовірно, але документально підтверджено, що в XIX столітті в Абхазії в селі жила жінка Зана, схожа на снігову людину. Вона мала від місцевих чоловіків кількох дітей, які нормально прижилися серед людей.
У 1884 році в Канаді машиністи залізниці нібито спіймали єті, але він утік. У 1920-х у Середній Азії буцімто були впіймані кілька цих створінь, яких після безуспішних допитів і катувань розстріляли. У 1967 році американці зняли відео, на якому зафіксували самку снігової людини. Однак через сорок літ їхні родичі розповіли, що вся історія з «американським єті» була сфальсифікована: гігантські «сліди» штучні, а сам єті – людина, одягнена у костюм мавпи.
У 2013 році була опублікована доповідь учених Оксфордського університету. Після того, як були проведені аналізи двох зразків волосся снігової людини – із західного району Гімалаїв і з Бутану, – з’ясувалося, що їхні генетичні коди повністю ідентичні ДНК древнього полярного ведмедя, який існував понад 40 тисяч років тому.
Чугайстра на Гуцульщині шукали німці
Снігову людину називають по-різному: «єті» – у Непалі й Тибеті, «чучунни» – в Якутії, «алмас» – у Монголії, «ажень» – у Китаї, «сасквоч» – у Канаді, «біг фут» – у США, «лєший» – у Росії. У Карпатах її іменують чугайстром, лісовим гуком, песиголовцем, малпою. Це білошерстий або чорний велет від двох до семи метрів зросту. Дивну істоту в Карпатах ще здавна бачили лісовики, опришки, лісоруби, тому фольклористи записали чимало легенд та розповідей гуцулів, які знаходили двометрові скелети невідомих створінь.
Одну з неймовірних історій розповідала старенька жителька Довгополя гірського Верховинського району Прикарпаття Анна Михайлюк. На початку ХХ століття її батько з лісорубами у хащах натрапили на хатинку без вікон, з якої курів дим і було чути дивні звуки. Чоловіків охопив страх, але щоб сховатися від грози, наважилися підійти ближче. І раптом з хатки вийшло величезне волохате чудовисько – чугайстр, якого боялися найбільше. З переляку кинулися навтьоки.
Безліч історій переповідають у прикарпатському селі Космач Косівського району. Місцеві жителі тут не раз бачили страшну істоту, яка ревла, скидала каміння, грілася біля ватри, яку розкладають вівчарі та лісоруби.1985 року на українському телебаченні навіть транслювали фільм «Карпатські джерела». У цій стрічці старожили Космача Явдоха Гудим’як та Ілько Топузяк згадують, що до них у колибу, де було шістдесят лісорубів, приходила серед ночі Малпа, яка заманює парубків. Цей факт підтверджує і Дмитро Пожоджук, ще донедавна Космацький сільський голова. Йому цей випадок розповідав батько: «Палала ватра, і кожен бачив, як через двері Малпа просунула руку, аби відчинити їх. Мій брат Лукин вхопив шіліґуру і влучив Малпі в руку. Вона заскавчала, як пес, вихопила руку й поволі почала віддалятися од колиби в лісові нетрі, наповнюючи гори диким ревінням-пищанням...» Тому не дивно, що, начувані про єті з Космача, 2010 року сюди навіть приїздили науковці з Німеччини, щоб віднайти його сліди.
На Закарпатті теж бачили снігову людину, або ж лісового гука, як тут її називають. Фольклорист, письменник Юрій Чорі з Ужгорода записав розповідь діда Гурдзана, який жив у 1950-х роках у закарпатському селі Лісковець, що у Міжгірському районі. Він казав, що гук – це створіння, яке бродить горами, лісами, хащами, може передражнювати будь-який голос – і людини, і тварини. Якщо його розгнівати, здатен нашкодити. Приміром, коли хтось заблудиться, подвоїть, а то й потроїть голос, тобто чується його крик з усіх боків. Кілька років тому про пенсіонера Юрія Довганюка із Закарпаття, який бачив єті, писала преса, його показувало телебачення. Біля свого будинку в селі Апша Тячівського району, що неподалік від кордону з Румунією, він зустрівся зі сніговою людиною. Вона завмерла і кілька секунд дивилася на чоловіка, а потім різко розвернулась і побігла геть на задніх лапах. На «згадку» лишила величезні відбитки. До речі, в околицях цього села люди не раз помічали велетенські сліди, поламані гілки, понівечених звірів.
***
Невідоме та незвідане притягує до себе, тому й передаються з покоління в покоління легенди, перекази, оповідки про снігову людину. А право кожного – вірити чи ні в існування цього фантастичного створіння.
Олена ПАВЛЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!