Чуженька бабуся
Україна

Чуженька бабуся

8 березня 2017, 19:16
0
0
Сподобалось?
0

Якось розповів знайомий історію. Ніби й проста, а чимось запам’яталася.

Поспішали всією сім’єю в гості. І, як на зло, довго не було автобуса. Син бігав довкола, щебетав, веселив народ, котрий нервував і кляв міський транспорт. Чую, щось моя дитина стихла. Придивився – вже сидить на руках у якоїсь літньої жінки, зосереджено розповідає:

– Зивемо ми біля магазину на проспекті Правди. Звати мене Сергійко.

Та вийняла цукерки, щоб вгостити малого, він відмовлявся:

– Я їх не хоцу, бо люблю цибульку і цасницок.

Підійшли ближче, щоб забрати свого балакуна. Жінка його все гладить по голівці, а в самої очі повні сліз. Ми з дружиною аж розгубилися.

– Не дивуйтеся, люди добрі, – мовила з болем. – Дивлюся на вашого Сергійка, а він крапелька в крапельку – мій Іванко.

І заплакала.

– Нащо я поїхала тоді на базар? – схлипувала і говорила ніби сама до себе. – По обіді вернулася і застала хату порожньою. То були літа непевні, повоєнні. Кличу, кличу, гукаю, гукаю, а навкруги пустка. Аж збігаються сусіди – перелякані й бояться щось сказати. Та чує моє серце: біда страшна прийшла. Кажуть тихо й несміливо: «Бандерівці похазяйнували тут, забрали твоїх». «Де ж вони їх поділи?!» – кричу не своїм голосом. «Повели із собою», – відказують. «Куди?» – стогну. Знизують плечима.

Знала ж бо добре: якщо повели, то вже не приведуть. Бігала по околиці, шукала слідів, помагали мені «яструбки». На третій день знайшли на покинутому хуторі в криниці. Батько старенький, Михайло, чоловік, і біля них мій рідненький, мій маленький Іванко. Думала, збожеволію. Чоловік секретарював у сільраді, батько тих вовкулаків ненавидів, а що винне воно? Скоро буде сорок літ, а рана не затягується. Так і живу самотньою. А мій Іванко так схожий на вашого хлопчика.

Вона навіть не сказала «був». Ми стояли приголомшені розповіддю. Мовчали, не знаходили слів.

Підійшов автобус, і ми попрощалися. Потім довго ще згадували ту зустріч на автобусній зупинці. Минув місяць, другий.

Одного разу прибігає з двору Сергійко, несе в поліетиленовому кульочку цибулю і часник.

– Де ти взяв? – допитуємося.

– Чуженька бабуся дала, – відповідає гордо.

Яка ще чуженька? Виходимо на подвір’я, а там стоїть та ж літня жінка, яку зустріли тоді на зупинці.

– Ото була на базарі і вирішила приїхати до Сергійка, – каже з посмішкою. – Він же мені розказував, де живете. Тільки й надіялася на випадок, що побачу Сергійка десь у дворі. Ніяк він з голови у мене не виходив. Усі подвір’я обходила, доки знайшла.

Після того ми познайомилися вже ближче, бабуся Мотря стала приїжджати частіше. Прибула вона й тоді, як Сергійко ішов у перший клас. Він дуже радів тому, бо добряче вже з нею подружився. І завжди при зустрічі кричав:

– Ура! Чуженька бабуся приїхала!

Хоч вона уже стала для нас своєю.

Євген ХОТИМЧУК 


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися