Вони зійшлись у шістдесят, коли літа на зиму повернули. Ніна Ковальчук наважилася зірватися з насидженого місця у рідній Запорізькій області і приїхала жити на далеку Волинь до чужого, незнайомого чоловіка Валентина Фінюка. І вже 21 рік тримає разом цих немолодих людей щирість, повага і довіра.
Їхала і не знала, де та Волинь
В’їжджаємо в Острів Ківерцівського району. Маленьке сільце поліської глибинки з дерев’яними хатками, до яких підкрадаються ліси, багаті на гриби та ягоди. Таким село вперше побачила і Ніна Вікторівна. Коли їхала сюди, зроду не чула і не знала, де та Волинська область. Для жінки, яка вік прожила у запорізьких степах, тут усе було незвичним.
– О-о, дерев’яний дом! – щиро здивувалася, коли вперше приїхала в Острів, бо сама мала великий цегляний будинок.
Не розчарувалася і не жалілася, коли довелося жити у маленькій хаті і навіть самій хліб пекти. Тепер жінка навіть не уявляє своєї долі без Полісся та «діда», як ніжно називає чоловіка. На цю пару приємно дивитися: веселі, щасливі люди, з їхніх облич не сходить усмішка. Виглядають моложаво, не на свої літа, хоча жінці минуло вже 80, йому – 83.
«Шукай жінку», – сказала перед смертю дружина
Валентин Фінюк прожив з першою дружиною півжиття, виростили двох синів, оженили їх, дочекались онуків. Та захворіла жінка. Чоловік її догледів до останнього дня. Вже перед смертю вона турботливо наказала: «Пройде 40 днів – і зразу женися. Ти сам не проживеш, а до дітей нема чого йти».
Чоловік незадовго і справді привів у свою хату жінку із сусіднього села. Таку, як порадив кум: щоб була бездітною – мовляв, з нею менше клопоту. Але рік протягнули і не зжилися: любила перехилити чарку. Тоді і надумав Валентин Степанович написати у «Службу знайомств» газети «Сільські вісті». З-поміж багатьох пропозицій вибрав лист Ніни Ковальчук із села Тополине Василівського району Запорізької області.
Мамине заміжжя стало несподіванкою для дітей
Ніна Вікторівна овдовіла у 47 років. Як призналася, чоловік і пив, і сварився, і руки розпускав. «Ой, то нема що споминать…» – зітхнувши, махнула рукою. Вдовицею прожила 13 років. Усі троє синів уже були одружені, мали дітей. Ніні Вікторівні минуло 60, як надумала влаштовувати свою долю.
– Думаєте, легко одинокою? – зізнається. – Зі мною у хаті син жив. Увечері підуть у спальню, щось балакають, сміються, а я піду в свою та сплачуся.
Тому зацікавилася «Службою знайомств», сподобалося оголошення чоловіка з Волині. Написала йому, листувалися з півроку. Чим же так приворожили одне одного?
– Не знаю, вона написала правду, – долучається до розмови Валентин Степанович, хоч часу на балачки не мав – якраз чистив комин.
– О, сажотрус мій, – ніжно поглядає на чоловіка Ніна Вікторівна. – Він написав просто: шукає дружину, – сміється. – Нічого необичного.
Про ту переписку довірилася тільки сестрі. «По очах видно, що добра людина», – казала та, коли показала їй фото кавалера. Для синів мамине заміжжя стало повною несподіванкою.
– Якраз був поминальний день, зібрала дітей і питаю: що посовітуєте? – згадує Ніна Вікторівна. – Кажуть: у нас свої сім’ї, а ти сама – попробуй.
Листи від інших дам віддав кумові
І нарешті настала перша зустріч. Коли гостювала в Києві у сестри, вирішила поїхати на Волинь. Вийшла на пероні в Луцьку і розгубилася: як у натовпі знайде Валентина?
– А він мене перший взнав, стоїть, руки за спиною. Коли дивлюся – букет простягає. Посиділи на лавочці, поговорили. Та й рішили, що я поїду до нього жити. Його син Вітя по мене «КамАЗа» прислав, щоб по поїздах із тими клунками не мучилися. Вітя був хороший, золота дитина, жаль, що помер уже. Так у травні 21 рік тому я осталася на Волині. Помню, накрили стола на подвір’ї, познакомилися з його двома синами та жінками.
І стали жити. Після приїзду Ніни Вікторівни до її чоловіка ще надійшло аж п’ять листів від жінок зі «Служби знайомств». Але він їх навіть не читав – віддав кумові, який теж овдовів. Проте той привів собі жінку тутешню.
Спочатку було непросто. Й односельчанки нарікали: мовляв, у селі одні вдови, а він чужу з такої далечі привіз! І рідні відразу не сприймали батькову жінку, думали, що вона спокусилася на господарку.
– А я за 21 рік тут навіть не приписана і не розписана, – сміється Ніна Вікторівна. – Було таке, що речі свої зібрала, лишала меблі, які привезла, бо хотіла назад вертатися додому. В нас із дідом завжди було все добре, ми не сварилися, він дуже хороший, хазяйновитий. Тільки от люди не давали нам життя… Коли їду додому, то скучаю за ним: як там мій дід?
Пророцтво циганки
Тепер Ніна Вікторівна тішиться, що життя вже давно налагодилось. Із радістю приїздить дідовий син з невісткою, допомагають господарювати, добудовують хату, заміжні внучки з Німеччини привозять подарунки. З порожніми торбами діти із села не їдуть.
Полюбилася Волинь і синам Ніни Вікторівни, вони із сім’ями не раз сюди приїздили із Запорізької області. Дуже люблять гриби, яких там нема. Тому мама завжди для них заготовлює: і солені, і сушені, і варені.
– То така доля, що зірвалася з місця, – каже Ніна Вікторівна. – Коли я мала з десять годов, циганка на базарі до мене вчепилася: «Народиш три сини. Як тобі буде 47, помре чоловік. Сама помреш у 85 років». А діда мого чогось не нагадала. Все сповнилось: і за першого чоловіка, і за синів, а коли помру, то Бог знає, – сміється.
Олена ПАВЛЮК, Волинська область
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!