Сказав на прощання мамі боєць роти «Світязь» Сергій Помінкевич
«Моєму сину 31 липня виповнилося б 40 років, а він три роки тому не вийшов з-під Іловайська. Так хочеться, щоб люди знали, яким був мій Серьожа», – з такими словами поріг редакції несміливо переступила мама загиблого бійця «Світязя» Сергія Помінкевича Людмила Петрівна.
У Чехії тямущого хлопця цінували
Сергій Помінкевич був звичайним хлопчиною, який виріс у луцькій багатоповерхівці, – непосидючий, цікавий до всього нового, роботящий. Тато і мама дуже багато подорожували і завжди брали із собою дітей.
– Я намагалася йому сама все показати, за ручку водила. Літні канікули він майже всі проводив у моїх батьків біля Канева. Це серце України, – пригадує ті щасливі дні Людмила Петрівна. – Серьожа був дуже добрим сином. Казав, що в житті хоче навчитися за себе постояти. Для цього зайнявся боксом. Досі на лоджії висить його груша… Ще у дитячому садочку казали, що він дуже розумний і багато чого зможе досягнути, але вищої освіти так і не здобув. Закінчив тільки технікум. Часи тоді були важкі, і ми виїхали на заробітки у Чехію.
На той час Сергій був одружений і мав маленьку донечку Юлю. На чужині Помінкевичі працювали у різних містах.
– Я, чоловік, Серьожа і невістка Люда разом з’їжджалися тільки на вихідні. А знали би ви, як там його цінували! Чехи буквально молилися на сина, таким толковим був. Мову вивчив відразу. За це і отримав свій позивний – «Чех». Та сталося так, що гроші там заробили, а сім’я у нього розпалася, тож вернулися в Україну, – зітхає Людмила Петрівна.
За зароблені кошти купили дерев’яну хатину в Заборолі. Сергій доклав багато зусиль, щоб більш-менш привести її до ладу.
– Сьогодні куди оком не кину – все нагадує про нього: паркан, лавочка… Все зроблене його руками, – навертаються непрохані сльози на очі мами.
Зізнається, що в ті роки її дуже хвилювало, що син після розлучення не може знайти собі пари. Та сталося диво: по роботі часто їздив у Краматорськ і звідти привіз «кацапочку» з дитинкою, як каже мама. Людмилі Петрівні друга невістка Валя сподобалася, була дуже мила, роботяща, а головне, любила її Сергія.
– Ми тоді перебралися із чоловіком жити у Забороль, а квартиру молодим лишили. Вони між собою ладили, Сергій дуже прийомну доньку Віку любив, народилася Марточка… Все було добре. Тоді я тільки одне горе мала – смерть чоловіка… Але син підтримував, і якось не так важко було…
Не вийшов з іловайського пекла
2014-й Людмила Петрівна не може спокійно згадувати.
– Коли почалася війна, він якось приходить і каже: «Мам, я міг би піти, щоб ти і не знала. Але я так не хочу. Не можу сидіти і дивитися телевізор, коли мої хлопці, з якими я у «Скорпіоні» працював, – усі там. Я йду заради тебе і заради своїх дітей. Якщо ми не підемо зараз, Путін буде у Києві. А назад вертатимемося через столицю і там порядок наведемо». А їх завели в Іловайський котел і сказали виходити так званим «зеленим коридором». Якби там були сини депутатів, то такого не було б, – тремтить голос мами. – Чотири місяці шукали, надіялись… Я ніколи ніяким ворожкам не вірила, а тут стала ходити. Всі гроші брали і говорили, що живий. Тільки одна чеченка з Рожища сказала: «Дай Боже, щоб я помилилась, але біля великого міста, біля широкої дороги в сирій землі лежить ваша дитина». Його і ще чотирьох хлопців зі «Світязя» знайшли на кладовищі біля Запоріжжя, вони були поховані як невідомі солдати. Хоча на грудях мого сина був жетон з написом «Сергій Помінкевич, рота «Світязь»… Я ж бачила по телевізору, як ховали цих дітей! Були священики, були люди, але ніхто не плакав, бо не було матерів!
Матері оплакали своїх дітей лише через чотири місяці після їхньої загибелі. Весь Луцьк пам’ятає, як напередодні 2015 року в місто привезли п’ять цинкових трун. Після велелюдного прощання хлопців повезли до місць їхнього вічного спочинку. Сергія Помінкевича мама захотіла похоронити у Заборолі, біля його тата і бабусі.
– Моя 90-річна мати померла за три дні після того, як довідалася, що Серьожі не стало. Ми приховували від неї його смерть. А вона в газеті вичитала… Дочекалася, похоронила і сама за ним пішла.
Знаєте, душі хлопців, напевно, ще довго літали на Донбасі. Коли бійці «Світязя» вдруге потрапили в котел, синовому другу і куму Віті Кривцуну наснився сон, що стоїть їх п’ятеро, а Серьожа каже: «Вітя, втікайте, це другий Іловайськ, ми вас прикриємо». Той проснувся і розповів. Хлопці і підсміювались, але почали збиратися. Тоді вийшли всі. Потім приходили до мене і казали: «Тьоть Люда, ваш Серьожа нас врятував».
***
Сергій Помінкевич нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!