Загинув на мамин день народження
Україна

Загинув на мамин день народження

28 листопада 2018, 12:01
2830
0
0
Сподобалось?
0

А поховали кіборга на його 25-річчя

Мама до кінця життя не забуде той день, коли син їхав на війну. Обоє плакали так гірко, ніби відчували: прощаються назавжди. Вони й справді бачилися тоді востаннє. Бо вже через місяць мама цілувала мертве синове обличчя, падала у невимовному горі на його труну. Він загинув на її день народження. Та ще за день до смерті потурбувався про подарунок і квіти для найріднішої людини.

Не здогадувалися, що син у Донецькому аеропорту

– Я всюди буду їхати, щоб розказати про мого Вовчика, – Оксана Паранюк ледь стримує сльози, щоб не розплакатися. – Він був справжнім чоловіком. Слова поганого, щоб мені пекло, не почула від нього. Не дав, щоб я тяжко робила. Ніколи не стидався казати мені, що любить… У мене ще є донька та син, двоє внуків, але Володька особливий… Хвалю його не того, що то мій син. Він справді був таким…

Ледь стримує сльози і чоловік пані Оксани Іван. Хоч він не рідний його батько, але ростив з малих літ. Тремтячим голосом розповідає про Володю. То обоє з дружиною плачуть, то усміхаються, коли згадують щасливі миті, коли ще усі були разом…

Володимир Байдюк із села Глибоке Богородчанського району. Він відслужив морським піхотинцем у Севастополі в Криму. Після армії їздив на заробітки. Коли почув, що у березні 2014-го його частину оточили росіяни, одразу повернувся. А вдома постійно вишукував в Інтернеті вишкіл українських патріотів. Став цілими днями пропадати. І от у травні сказав, що їде у Карпати на охорону газової труби, мовляв, можуть бути диверсії. Мама цілих п’ять тижнів навіть не здогадувалася, що її син на війні!

– У нас йшли сильні дощі, а на Сході, бачила по телевізору, хлопці воду пили з калабані, така там спека стояла. Дзвонить мій Володька і таким стомленим голосом каже: «Жара так змучила». Питаю: «Ти що, в Донецьку?!» Виявилося, що син пішов добровольцем. Яке життя настало? Здавалося, що весь світ на мене впав. Від днини до днини ждали дзвінка.

Володимир з позивним «Морпєх» був у самому пеклі – у Донецькому аеропорту. Служив розвідником у 74-й бригаді. Побратими-кіборги, які пройшли не одну війну в Югославії, Ірані, Лівії, Ізраїлі, дивувалися, що 24-річний хлопчина виконує надскладні завдання.

Навіть з війни приносив мамі квіти

Нарешті дочекалися сина у відпустку в липні. Худющий, страшний, змучений… Але усміхнений і з… квітами. Завжди, чи на свято, чи на день народження, чи з війни – їхав з бордовими трояндами. Продавщиці квіткової крамниці казали Оксані, що Володя просив для мами найгарніший букет. Як вона тішилася, що хоч десять днів буде бачити свого Вовчика, що відгодує його варениками, які він так любив. Та через три дні знову зібрався на війну. Просила, молила, в ногах валялася, щоб не йшов. «Я не можу сидіти вдома, коли там біда. Що зроблю, як я такий непутящий вдався, що, крім зброї і руля, нічого не вмію, – казав мамі. – Хіба тобі приємно було б, якби я ховався? Я хочу від тебе тільки підтримки і благословення».

– «А що ж мені робити?» – питала його. І чула: «Ти сильна». Мабуть, я винна в тому, що таким його виховала. Завжди казала: сину, дівчинку не бий, бідному поофіруй. Він так і робив. Не пив, дуже цього не любив на війні, хлопців сварив. Коли я погане говорила про східняків, він сердився, що там не всі такі. Казав, 70-літня бабуся з каструлькою їжі повзла, аби їх нагодувати. Був справедливим.

Мав одружитися з дівчиною, яку бачив вісім разів

– Останній раз прийшов у відпустку 9 жовтня на день народження нашої Іванночки, – згадує мама.

Іванка – його дівчина. Їх познайомили друзі. Вони спілкувалися по телефону з травня, та вже після першого побачення Володя зізнався мамі, що вона справжня ґаздиня. А у жовтні, коли приїхав на ротацію, сказав рідним, що наступного разу буде женитися, хоч бачив свою наречену всього вісім разів. Побув удома кілька днів – і знову зібрався на війну.

– Той день ніколи не забуду. Я відчувала, що свою дитину більше не побачу… Я це знала… Впав мені на коліна. Боже, як він ридав! Хоч ніколи раніше не плакав… – Оксана схлипує, не може промовити й слова. А за мить збирається із силами і знову говорить: – Я не могла нанюхатися його запаху, здається, що й понині він мені пахне… Ми обоє відчували, що то всьо…

І застереження були. Володя поспішав на автобус і забув квиток. Довелося навіть виривати двері, бо не могли знайти ключів.

За три тижні до смерті наснився… похорон сина

На початку листопада Оксані наснився страшний сон. Бачила, ніби наяву, як Володю у труні солдати несли, яка у нього форма, зачіска. Про це навіть чоловікові не зізналася, розказала лише сусідці. Та заспокоїла: мовляв, насправді все навпаки. І мама те жахливе видиво просто викреслила з пам’яті.

За день до 21 листопада, коли Оксана на Михайла святкує день народження, Володя зателефонував сестрі та попросив, щоб від нього купила квіти і подарунок. І сказав, що… не подзвонить мамі. Зрозуміли: йде у розвідку. Але вночі з 20 на 21 листопада Оксана і чоловік пробудилися від повідомлення.

– Моя дитина вітає мене: «Пробач, що заставляю в цей день хвилюватися. Я тебе люблю». Довго дивилася на той телефон. Не знаю, чи то дзвонити, чи писати. Геть чисто відібрало слова. Я тільки написала: «Дякую тобі, мій синочку, ти моя найдорожча дитина, ти мій герой». Це було посліднє, що я в той день йому сказала… Навіть не поблагословила, розумієте… – Оксана гірко заливається сльозами.

Про біду знало все село, тільки не мама!

На Михайла із самого ранку жінку вітали друзі з днем народження. Те свято минуло не так, як завжди. Зазвичай йшла у церкву і подавала за здоров’я. А тоді складала посилки на фронт з тих продуктів, що позносили люди. Ще й Іванку заспокоїла, бо дівчина у трубку ридала, що від Володі ніякої звістки. Мовляв, хіба вперше він пропадає на багато днів? Було, що й тиждень не давав про себе знати.

Надвечір навідалися друзі. Розмовляли, згадували Володю. Але за годину всі швидко розійшлися – вони вже знали про біду! Оксана чомусь не прибрала зі столу, хоча раніше так ніколи не робила.

– Стала за Володю молитися, але якась тривога мучила. Дивлюся на його фото – то чогось відсуну, то знову до рук беру.

Аж раптом опівночі подзвонила хресна Володі. Не привітавши, поцікавилася, що робить, і перепитала, чи все добре. А село у той вечір вже гуло про смерть сина! Тільки мама не знала цієї жахливої звістки!

Вранці, тільки прокинулася, одразу ж кинулася до телефону. Набрала – говорить. Ще й здивувалася: мамі не подзвонив, а з кимось розмовляє! Нарешті взяв трубку.

– Кричу: «Ти, сину, здурів, я ж так переживаю!» – «А це не Вова. Його нема», – кажуть мені. «А де?» – питаю. «Його взагалі серед нас нема». Я стала кричати, а далі нічого не пам’ятаю…

Син раніше зізнавався, що найбільше боїться полону і каліцтва, краще, щоб зразу – все. Так і сталося. Володимир Байдюк загинув  21 листопада 2014 року. З 10 чоловік із завдання не повернулися двоє. Коли командир став на фугас, Володя кинувся до нього. Таким чином врятував інших бійців.

Усе село зустрічало свого Володю велелюдним натовпом. А коли солдати стали нести сина Оксани у труні, вона враз… згадала той страшний сон. Та ж форма, та ж зачіска, цей же похорон вже бачила раніше – у видінні за три тижні до цього! Кричала, ридала… Скропила плачем свого сина, що з кожної його волосинки стікали її гіркі сльози – й досі дивується, де у неї їх стільки взялося! Володю ховали 25 листопада – у той день йому мало би виповнитися 25 років. Він народився о 1.30 ночі, а хоронили його о 1.30 дня.

Увечері до хати набилося зо три десятки друзів, щоб згадати 25-ліття Володі. Гірким був день народження без іменинника. А коли усі порозходилися, мамі знову наснився дивний сон. Що ніби вона проходить біля цвинтаря, де лежить її дитина, а звідти чує жахливий стогін.

– То так страшно його душа плакала… – згадує тремтячим голосом.

З того світу попереджає про події

Усі рідні важко пережили смерть Володі. І його рідний батько, який захворів, бо не зміг приїхати з-за кордону на похорон. І менший брат та сестра, яка у той час носила дитя. Та Оксана – найбільше. Вона не один рік носила чорну хустку. І довго ставила у церкві свічки не за упокій, а за здоров’я.

– Кажуть, мусиш відпустити. А як, скажіть?! – з душі матері виривається відчайдушний крик. – Як викинути него зі свого серця?! Ніхто ніколи сина мені не замінить!

Перші сорок днів по смерті йшла з хати безвісти, блукала містом. Не розуміла, чому кожного дня за нею по п’ятах ходять рідні, не залишаючи ні на мить. Сама могла піти на цвинтар серед ночі і привітати сина з Новим роком, зі святами. За своїм горем Оксана майже не цікавилася життям меншого сина, готувала йому їсти, а чим живе, навіть не питала. Тепер відчуває велику провину.

Володя знав, що сестра носить дитину, і мав стати хресним. Але не судилося. Коли народився хлопчик, його назвали теж Володею.

– А хресною для малого стала Вовчикова Іванночка, – Оксанине обличчя розпливається в усмішці. – Два роки носила траур, але, дякувати Богу, вийшла заміж, народила хлопчика. Також вийшла заміж і Володіна колишня жінка (вони недовго прожили разом і розлучилися, він дуже любив її дочку). Так що мій синуля потурбувався про своїх дівчат. Але такий жаль, що він не мав дітей…

Рідні вірять: Володя з неба піклується про них. А Оксана повсякчас відчуває присутність сина. У снах він каже мамі, що живий. Коли вона просить, що хоче до нього, адже не витримує, сварить, бо їй ще рано. Показує у снах  будинок, де живе, застерігає перед невдачами, але переважно сниться перед приємними подіями. Та після тих снів Оксана важко відходить і цілими днями лежить, як труп. Бо настільки відчуває його дух, ніби живого обіймає.

– У мене був такий син, про яких жінки мріють. Не знаю, чи мене Боженько покарав, чи нагородив ним. Я бачила Володю в труні, але чекаю його кожен день. Таке відчуття, що відчиняться двері – і він зайде…

Олена ПАВЛЮК, Івано-Франківська область

Фото автора

Передрук заборонено!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися