П’ять юних друзів витягали поранених майданівців з-під куль – і лишилися живі
20 лютого 2014 року для України – страшний день календаря. День, коли вона почала втрачати своїх героїв. Тих, хто вийшов на майдан Незалежності у Києві, аби сказати злочинній владі Януковича «Ні!», безпощадно почали розстрілювати снайпери… Когось куля одразу вбила, а когось – пораненого, але живого – з Інститутської витягнули «янголи». Наша розповідь – про п’ятьох друзів зі Львова, які разом поїхали на Майдан і разом вижили у тому пеклі!
«Ми сп’яніли від страху і нервів»
Ці герої – Павло Дьокін, Ігор Фльорко, Микола Притула, Андрій Седлер та Ігор Галушка. Тоді хлопцям було по 18–20 років. Вони львів’яни – сусіди, друзі, навчалися в одній школі. І коли почався Майдан, разом вирішили підтримати Революцію Гідності.
Хлопці кілька разів їздили до Києва. Разом прийшли на Майдан і зранку 19 лютого. Кажуть, вже горіли Профспілки, але активних дій не було. Лише зрідка хтось «перекидався» коктейлями Молотова. А наступного дня «Беркут» несподівано почав відступати, заганяючи найактивніших у пастку – в квадрат, що з усіх боків добре обстрілювався. Коли вперед пішли найвідважніші, почувся свист куль.
Ці хлопці бігли з боку Жовтневого палацу. Андрій прикривав голову хокейним шоломом, Павло мав лише маску. Бронежилет був тільки у Ігоря Фльорка. А ще хлопці мали щит – один на всіх. Зізнаються: тоді й не думали, що ситуація настільки страшна. А за мить поруч почали падати мертві люди.
– Побачивши це, ми сп’яніли від страху і нервів, – пізніше розповів Ігор Галушка. – Хотілося відійти назад, бо було страшно. Але перед очима лежали поранені. Вони благали про допомогу.
Коли ховали убитих, плакали, як малі діти
Натовп хлинув хто куди. Він розділив друзів. Але ніхто з них не відступив, не сховався за спинами інших.
Ігор Галушка з Павлом Дьокіним присіли біля земляного горба перечекати, поки мине обстріл. Біля них був ще один хлопчина, якому в одну мить кулею рознесло голову… Тоді до хлопців прийшло розуміння, що вони на війні і можуть померти.
Коли трохи стихло, стали витягати поранених і нести до готелю «Україна». Там усі знову зустрілися. Живі! А інші? Хтось тримався за поранену руку, хтось – за голову, хтось уже не мав ока. Усе тонуло в крові. Чулися крик, стогін і ридання. Там було пекло…
Хлопці озирнулися довкола. Тим, кого вони живими дотягнули, почали надавати допомогу. Значить, знову могли бігти на Інститутську. Скільки так разів поверталися, скількох поранених винесли – не рахували.
– Страшно було. Але я думав про інше: коли матиму дітей, і вони запитають, де я в той момент був, що їм скажу? – згадував, як це було, Павло Дьокін. – Пізніше, коли вже вдома дивилися відео з Інститутської за 20 лютого, то не вірилося, що ми там стільки під кулями бігали і лишилися цілими та неушкодженими. Певно, у Бога на нас є інші плани…
Хлопці зізнаються: коли почали ховати майданівців, вони плакали, як малі діти. Тоді плакала вся країна.
За мужність отримали ордени!
Минали дні, а постаті поранених та убитих не виходили з голови. Кожен бачив перед собою страшну картину з пережитого – як перед очима падали такі ж юні хлопці, як вони, як дзвеніло у вухах від вибухів та мало не непритомніли від газів. Хотілося з кимось поділитися. І Микола Притула розповів про все, що з друзями пережив, своїй знайомій. Та з його слів написала замітку у «Фейсбуку». Про «янголів Інститутської» заговорила вся Україна. Їм стали дякувати за жертовний вчинок врятовані герої Майдану та родичі загиблих. Хоч самі хлопці ніяковіли від тих подяк.
А у травні 2014-го їх знайшла заслужена нагорода – орден Святого Юрія Переможця. Отримали її за мужність і боротьбу зі злом.
Наталія КРАВЧУК, м. Львів
Передрук заборонено!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!