Одна поєднала своє життя з італійцем, інша – з українцем
У 2003 році Ніну запросили погостювати родичі з Торонто. Їй – розлученій, без дітей і повноцінної роботи в рідній країні, втрачати було нічого. Невдовзі їй виготовили необхідні документи, і вона лишилася там на постійне проживання. Перші два місяці жила у родичів на квартирі, а потім вирішила, що не може бути ні від кого залежною, тож почала шукати собі окремий дах над головою. Важко працювала, причому на кількох роботах одразу. На оплату квартири грошей не постійно вистачало, не кажучи вже про щось інше. І при цьому вона завжди намагалася «вирвати» якусь копійчину, аби переслати додому. Довгий час спала прямісінько на голій підлозі. Сусідка дала годинника, аби Ніна не просипала роботу. Молода жінка почувалася самотньою і нікому не потрібною, але повертатися не хотіла: удома не було ні перспектив, ні сенсу.
Ніна розповідає, а її очі мимоволі наповнюються слізьми. «Знаєте, я там постійно плакала, страшенно сумувала за рідною домівкою, – каже вона. – Недосипала, недоїдала, постійне безгрошів’я, все, що заробляла, йшло на оплату рахунків. Раз на місяць безкоштовно давали харчі – така собі допомога для малозабезпечених. Ой, як я боялася пропустити цей день, бо дещо лишала собі, а решту – в посилку і додому...
Квиток у нове життя Ларисі придбала матір
Так минуло 5 років. Мама дуже просила Ніну забрати до себе і Ларису, бо вона після розлучення лишилася з малою дитиною і без засобів для існування. Коли матір приїхала до доньки в Канаду, не відпочивала, а заробляла гроші на білет для Лариси. А коли повернулася в рідний Луцьк, придбала доньці квиток у нове життя. Маленька Інна, донька Лариси, лишилася з бабусею. Щоправда, ненадовго, бо потім за океан забрали і її.
На той час, як приїхала Лариса, Ніна вже мала невеличке житло. Ларисі попервах теж було дуже важко, не знала мови, ні в чому не орієнтувалася. Зі словником не розлучалася ні на хвилину. Спочатку працювала на фабриці, прибирала будинки, одне слово на чорних роботах. А через два роки оформила документи і одразу вирішила забрати доньку. Для цього потрібен був дозвіл на виїзд від колишнього чоловіка, а він його не давав. Тоді мама Лариси вчинила дуже мудро. Зібрала малу і повезла її до нього у Львів, де він жив і працював директором заводу. Приїхала і каже: «На, це твоя дитина, я вже стара і не можу її доглядати. Або давай дозвіл на виїзд». Він тоді швиденько поїхав до нотаріуса і оформив необхідні документи. Потім бабуся повезла Інну в Польщу, звідти ж їхні знайомі їхали в Канаду, то дитину з ними, наче посилку, як жартує Лариса, доправили в Торонто. Їй тоді було 10 років. В новій країні дівчинка швидко прижилася, пішла в школу, завела друзів.
– Коли мені привезли дитину, у мене в квартирі не було нічого. Ніна привезла мені матрац. Хтось дав чайника, хтось – рушника. І так ми жили. Біля будинків багатіїв брали собі то тумбу, то крісло. Вони часто виставляють хороші речі, які їм уже не потрібні, – розповідає Лариса.
Як народжувалися нові канадські сім'ї
Склалося в обох сестер і в особистому житті. Обидві їхали туди розученими, і обидві знайшли там свою долю. Ніна зустріла свого чоловіка, проживши у Канаді 10 років. Він – італієць, лікар за професією. На той момент якраз розлучався. У Ніні він побачив те, чого не бачив у інших жінках, –безкорисливість. Вона нічого у нього не просила, хоча і жила бідно. Жінка ніяк не могла повірити, що він має серйозні наміри. А італієць одного дня просто забрав її і привіз у свій дім – великий і добротний. З цього моменту і почалося їхнє спільне життя. Він допоміг їй здобути освіту масажиста. Оплатив навчання в коледжі. Тепер у неї з чоловіком сімейний медичний бізнес. Нажили і двоє діток – Каріну та Юліана. Нині донечці уже 16 років, сину – 14.
Лариса ж свою долю зустріла через 5 років життя на чужині. Він… українець, родом із Іловайська. Однак Віталій, як його звати, ніколи не зізнавався, звідки саме він родом, а все через стереотип, що «західняки» терпіти не можуть донецьких. А коли в Україні почалася війна і по телевізору показали розбомблену в Іловайську школу, з болем вимовив: «Це ж моя школа…» Він – щирий українець, дуже вболіває за рідну землю і шанує все українське.
– Ми познайомилися завдяки своїм друзям. А він до мене прокладав шлях через мою дитину – Інну. Гроші в школу їй давав, все їй купував. Це просто неймовірні стосунки. Вони двоє ближчі, ніж я з нею. Він турбується про неї в кожній деталі, питає, як справи, чи їли вона. Повністю замінив їй батька, – розповідає Лариса.
Інні ж, яка виїхала в Канаду в 10-річному віці, теж не на таці піднесли забезпечене майбутнє. Зараз їй 29 років. Особливо важко дівчині далося навчання в університеті. «Зубрила» і день, і ніч, часто плакала, казала, що не витримає такого навантаження. Але виходу не було. Адже, щоб оплатити навчання, довелося взяти кредит у банку, а це 100 тисяч доларів.
– Після закінчення школи я вступила в університет на юридичний факультет. Грошей на оплату навчання я, звісно, не мала, тому мусила взяти кредит у банку. Там майже всі навчаються в кредит. Усі три роки після закінчення навчання працювала лише на те, аби погасити позику. Спочатку була сімейним юристом, займалася розлученнями. Цієї роботи там завжди вистачає, бо розлучаються канадійці дуже часто. Окрім того, вони ще й ділять майно, дітей, воюють за аліменти. Це дуже важка робота, бо я не тільки суджуся за свого клієнта, я ще й маю оберігати себе від нього самого, адже часто це люди з психічними проблемами і «крайнім» у них лишається саме юрист, – розповідає Інна і додає: – Найдорожче у Канаді обходиться освіта лікаря, вона коштує 400 тисяч доларів».
Шлях за океан «проклав» прадід
Символічним є той факт, що прадід Ніни і Лариси 1910 року поїхав в Америку з колективом танцювати. Там і зостався на постійно. Хто б міг подумати, що мине кілька десятків років – і фактично на той же континент приїдуть його правнуки. До слова, Інна їздила в Штати і шукала бодай якийсь його слід. На жаль, безрезультатно.
Однак мама «канадійок» – лучанка Любов неодноразово приїжджала до доньок, певний час навіть жила там, проте не змогла прижитися на чужині. Дуже сумувала за Батьківщиною, рідною домівкою. Їй там наче кисень перекрили.
Цікаво, що донька Ніни – Каріна, дуже любить Україну і, коли її мама їхала цього разу до Луцька і не взяла квитка для неї, розплакалася. Довелося докуповувати. Українською Каріна розмовляє не дуже, але розуміє прекрасно. «Я почуваюся українкою», – сказала вона своїй мамі нещодавно. В захваті вона і від українських харчів, каже, наше масло, сир, хліб і овочі просто неймовірно смачні. Однак жити в Україні дівчина не бажає, і не дивно, умови життя там і тут – годі й порівнювати.
А сестри Ніна і Лариса – одна без одної ні кроку. Разом у Канаді, разом приїжджають і на рідну землю. Гарно потоваришували і їхні чоловіки. Життя сестер кардинально змінилося. Вони мають хороші заробітки, придбали собі будинки, мають автомобілі, постійно подорожують. Одне слово, добре забезпечені.
І попри те, що обом сестрам довелося випити ківш лиха на чужині, оглядаючись назад, вони кажуть, що воно таки було того варте. Мовляв, не було б тоді так важко, то не було б так добре зараз…
Ірина Бура
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!